вперед разом з Рудиком. В мисливському завзятті вони не бачили й не чули нічого довкола, забувши про всі правила перестороги, що їх годилося доконувати в такій ситуації. Низенький Янгол скрадавсь од куща до куща, мов той тхір. Рудик, зігнувшися вдвоє, пробирався за ним скоком. В тамарискових зарослях під казематом, куди, очевидячки, забіг олень, — жодного звуку. Янгол випроставсь, щоб обдивитися довкола. Шарлюн побачив, як його білява голова вигулькнула з кущів, наче бісеня з тавлинки. — Бачили такого! — мовив він до Смішка. — Дограється колись… Він стиха дудонув у дудку, щоб закликати малого до порядку, але звук пропав у свисті вітру. Янгол і Рудик знов поставали на чотири, підкрадаючися до каземату стежкою, що вилась навколо горба. З тилу ця здоровезна брила потрісканого бетону майже зовсім губилася в непрохідних чагарях. До неї можна було дістатись лише спереду чи з лівого боку, де виднілися низенькі дверцята з давно вже пообпадалою бронею. — Мерщій на правий фланг, Шпиндель, мабуть, пасеться на березі! — пробурмотів Рудик, вправно шпортаючи кийком. — Шарлюн з Міке стрибнуть йому просто на каок… Рачкуючи, хлопці видерлись крутою стежкою на кам'янистий, порослий де-не-де зжовклою травою майданчик, що похило збігав до скель Іспанського Рогу. Янгол випроставсь і сторожко позирнув довкола. Анікогісінько… Рудик, заінтригований, звів випадком очі до каземату, що дивився на морський розліг двома глибокими сліпими стрільницями. Ту ж мить він зірвався на ноги й притлумлено крикнув: з ближчої стрільниці стриміла подовгаста чорна голова із здоровими пелехатими вухами. Янгол крутнувся на місці й утупився в стрільницю стуманілими очима, так наче з неї виткнулось жерло морської гармати. Тварина подивилася на своїх ворогів блискучими баньками, вишкірила довгі жовті зуби й зухвало заревіла, ніби кидаючи виклик… Її скажене «і-а!» моторошно відлунювало в стінах каземату.
— Агей! Он він! — вереснув Рудик. — Шпиндель у блокгаузі! Бий його! Бий! Нараз голова віслюка Шпинделя — а для хлопців Порт-Біу оленя — щезла, мовби чарами, із стрільниці. Янгол і Рудик, горлаючи, подралися крутою стежкою, аби заступити йому вихід з каземату. За хвилю надбігли Шарлюн з ватагою, Міке з «собаками», і всі кинулись на приступ фортеці. Рудик та Янгол перші опинились біля дверей, але не встигли вони вскочити усередину, як повз них промчав чорний вихор. Рудик беркицьнув на землю, жахливі Шпинделеві щелепи клацнули на волосину йому від вуха. Решта хлопців кинулися врозтіч. А Шпиндель устругнув свою звичайну штуку. Він став на невисокому голому пагорку, дав завзятішим підбігти метрів на два-три, а тоді зненацька хвицнув і дременув навпростець у хащу, вибрикуючи й гарцюючи, як справжнісінький тобі огир. — Він тікає до пінійового гаю! — закричав Шарлюн. — Переймайте його від вересу, заганяйте в селище. Ватага завернула й помчала назад, позначаючи свій шлях галасом і гвалтом. Розшалілий містраль летів обіч ловців, шарпав зарослі — і тоді в прогалинах мелькав Шпиндель, що біг петляючи туди й сюди. — Он він! — гукала Міке. — Всі лівобіч? Зграя «собак» завертала лівобіч, решта тюпки за нею. — Он він! — кричав незабаром Шарлюн. — Всі правобіч!.. Коли-не-коли хтось із ловців, зашпортнувшись за коренище, гепався й починав зойкати. Але дразливе Шпинделеве «і-а!» вмить повертало всіх до тямку. Часом віслюк замовкав, певно, щоб обдурити гонителів. Вони бігли навмання і коли вже його минали, — вистромляв із чагарів довгасту чорну голову, глузливо ревів і щезав, мов мара. Вже десять місяців тривала ця гра. І хоч дітям не пощастило виграти жодного разу, вони ладні були продовжувати її без кінця-краю… — Ну, годі! — зрештою зітхав упрілий Шарлюн. — Але ближчим разом він од нас не втече! — Не втече! — хекаючи, влад одгукувались «собаки». І, річ певна, Шпиндель, цей норовистий віслюк мосьє Мазета, їх чудово розумів. Коли хазяїн запрягав Шпинделя до роботи, його норову наче й не було — він ходив у запрязі, сумирно схиливши голову. Але щойно віслюка зачиняли в обору, він умить ламав огорожу — і тільки його й бачили! Шпиндель гасав околицями, допроваджуючи сусідів до нестями своїми капостями й безугавним ревінням. А Мазет тільки всміхався в довгі вуса, спокійнісінько поливаючи баклажани. — Дайте йому духопелів! — казав він невдоволеним. — От побачите, я таки вб'ю цього паскудника. Єй-єй! — вб'ю! — нахвалявся дехто з них. І справді, вночі у Шпинделя двічі стріляли, та він лишився цілий і здоровий, а роззухвалився ще дужче. Не раз і не два він війн мутив цілу округу. Забрьоханий, весь у поросі, але завше бадьорий, ганяв Шпиндель Вулицями, хапаючи все, що вистромлювалось і ні парканів чи звисало з вікон. Того самого дня, як Шарлюн уперше вийшов полю-nu пі його із своєю кондукторською дудкою й двоногими собаками, Шпиндель радо обійняв роль оленя та й довів, і то небавом, що він маху не дасть. Справді, перед у грі провадив він. Віслюк тричі оббіг скоком круг каземату, годі чкурнув у вересову хащу, а далі завернув й почухрав до селища. Згубивши слід, «собаки» шукали його геть з іншого боку, тицяючи в зарослі кийками, аж поки гучне ревіння навернуло їх на певний шлях. Шпиндель чекав їх на головній вулиці — стояв і нахабно пряв вухами. Мабуть, обурювався з їхньої недотепності, але не втратив спокою. — Біжімо — тільки непомітно — до могіканських вігвамів! Заскочимо його ззаду. Псарі, «собаки», навіть Міке так задихались, аж жаль брав на них дивитися, проте нова надія додала їм бадьору. Шарлюн ледь чутно дмухнув у дудку, і ватага тихо посунула в пінійовий гай. Небавом там, де вони щойно стояли, заворушилися кущі. На узлісся вийшов хлопець літ дванадцяти: одну мить він розглядався довкола, наче вагаючись, у який
