галявину, мосьє Аморетті глянув у вікно — і його щось кольнуло в серце. Попереду, між густих піній, він не побачив того бридкого ветхого брезенту, що укривав дірявий дах оселі діда Кадюса. Але далі піскувата дорога запетляла, і лише в останню мить перед ними виринуло нове селище — ошатні домочки, білі поруччя, чепурні садочки й квіти у вікнах. Урядовці, що сиділи спереду, здивовано повернулись до помічника мера: — Це напевне тут? — Тут! — розгублено пробурмотів мосьє Аморетті.— Але я не розумію… Хряпнувши дверцятами, він виліз із авто. У вікнах показалися могікани, за ними — усміхнені дітлахи. — Здоров, Альфонсе! — сміючись, крикнув дід Кадюс. — Куди це ти налагодився такого гарного ранку? — О, Альфонсе! Ми дуже раді тебе бачити! — озвався мосьє Пастурель. — Завтра зранку я завітаю до мерії — складемо угоду ще на двадцять років! Бо нам тут дуже подобається. Урядовці, бачилося, не мали ніякого наміру оглядати селище. — Ви що, не при собі? — мовили вони до ошелешеного помічника мера. — Ви хочете виселити цих людей та розвалити оці новенькі будиночки? Та тут ще й дітей повно… За кого ви нас маєте? За кровожерних акул? Це найгарніше селище на все узбережжя. Чого ж ви морочите нам голову? Доведеться повідомити про все префекта — вашу роботу перевірить комісія. На все добре!
Вони посідали в авто — і вмить за ними й слід прочах. А мосьє Аморетті й двоє охоронців порядку стояли, мов скам'янівши, перед селищем. Зрештою помічник мера отямився й напав на поліцейських: — Ну й телепні, ну й лежні! Невже ви не спромоглися стати їм на заваді — загородити дорогу абощо? — Хіба ж ми можемо розірватися! — обізвався Кюк. — До того ж ще вчора домочків не було. Їх зведено за ніч! Ви ж такий розумаха, що куди нам до вас, — і то не догледіли… — Йолопи! Опудала! І всі троє, лаючись на всю губу, поплентались до містечка, а вслід лунав глумливий сміх могікан та дітлахів. Звинувачуючи один одного, вони завернули на набережну, а тоді — на вулицю Ромпі-Кюу. Мадам Аморетті, зачувши під вікном гомін, подумала, що то Шарлюн з ватагою, — і, тручнувши віконниці, вихлюпнула повну миску води. Люті прокльони враз дали їй знати — цього разу вона попала, та не в того, в кого треба.
Полудень під високими пініями Іспанського Рогу. Зозулик журився, а заразом і радів: портфель з трьома замками — порожній, гроші пішли на добре діло. — Ліквідуймо рештки й почнімо все заново! — гукнув Шарлюн, і лицарі влад закивали. — Ми тепер знаємо, як здобути мільйон за два-три дні… Навряд чи знайдеться в Порт-Біу хоч десять душ, які могли б сказати те саме! Рештки скарбу поділено нарівно між могіканами, вкрай збентеженими цією невиданою щедрістю. Та мадмуазель Блан удалося вмовити їх узяти гроші. Дехто навіть зронив над ними сльозу. Проте завбачливий скарбник приховав кілька банкнот — він хотів учинити бенкет «на всі сто», щоб відсвяткувати входини як подобає. В затінку, від садиби Ескофьє до обійстя Муженів, простяглися три столи, заставлені склом і порцеляною. Мадмуазель Блан принесла дюжину своїх тарілок, шість ножів і вісім келихів на шампанське. Мадам Ескофьє, майстриня-куховарка, всього наварила й насмажила, а по такій ночі на апетит ніхто поскаржитись не міг. Веселе було це застілля — радість бурхала через вінця. І, ясна річ, розмова повсякчас точилася навколо «хрестового походу на мільйон», і лицарі по-доброму кепкували з самих себе, згадуючи про недавні спитки. За десертом кожен осідлав свого коника. Дід Кадюс, звичайно, повідав про загибель «Невгамовного». В його устах корабель побільшав аж так, що самі його уламки мусили б захарастити геть усю затоку Порт-Біу! Тітена вмовлено продекламувати одинадцять слів своєї другої маленької ролі. Зашарівшися по самісінькі вуха й ґречно повернувшись до дам, він сповістив про послання мессіра Ліонела Антремона. Шарлюн ствердив послання таким гучним «і-а!», що його, певно, почули аж на набережній. Мосьє Пастурель веселився з усіма — йому вже не було чим журитися. Втім, коли підняли перший келих — за старшин цієї громади, — він зненацька вигукнув: — Невже я так і заберу з собою в могилу свою найтяжчу турботу! Стонадцять тисяч чортів йому в печінку! Я хочу знати, хто підпалив пінійовий гай?
