— Віто! — перший кинувся до неї Сергій. — Що з тобою?!
Вітка повільно розтулила очі й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посміхнулась:
— Я вдома!..
Лейтенант Пчілка підняв слабеньку Віту на руки й відніс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Віта зовсім оговталася, спитав:
— Як ти сюди потрапила?
Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усім тілом, розповіла їм про свої пригоди.
Слухаючи її, Діма винувато кліпав очима й голосно шморгав носом, хоч від його нежитю не зосталося й сліду. А коли Віта скінчила, він зітхнув і промовив:
— Вибач мені, це я відправив тебе в Навпакинію...
Віта звела на нього великі очі, здивовано оглянула маленького дідка, якого досі не помічала, і раптом усміхнулась:
— Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсім-зовсім інша!
Олегові й Сергію подих перехопило від подиву: Вітка _бачила_ Діму! І взагалі, як відзначив для себе Сергій, вона й справді стала зовсім іншою: тихою, лагідною, усміхненою. А ще він помітив, що Віта зовсім не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправді страшенно симпатичний і що в неї такі великі й сині-сині очі!
— Ну, хлопці, час додому! — звелів лейтенант Пчілка. Машина розвернулася й помчала назад.
Коли виїхали на шосе, Діма чомусь почав крутити навсібіч головою, соватись на місці й раптом попросив зупинитися.
— Для чого? — здивувався лейтенант.
— Розумієте, — пояснив Діма, — я впізнав ці місця. Звідси до Броварів лише півтора кілометра, а мені туди й треба, до двоюрідного брата. Зупиніть, будь ласка, я вискочу!
— Як?! — вигукнули Сергій з Олегом, не вірячи, що Діма покидає їх.
— Треба, — винувато хитнув головою дідок. — Я й так уже затримався у вас.
Лейтенант наказав шоферові спинитись, і всі пасажири вийшли з машини.
— Бувайте! — простягнув слідчий дідкові руку й міцно потис його маленьку суху долоньку.
— Прощавайте! — ледь не плачучи, прошепотіли хлопці. — Повертайтеся до нас!
