опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.
Річ у тім, що Сидір Силович та Лукерія Луківна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнім часом. Всі коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцуплені з шухляди «Побутової хімії», стояли собі спокійно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпізнанне змінився. Хтось позносив у дальній куток непотріб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Підлога була підметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звів собі тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тільки-но повернувся зі школи.
— Тату, — здивувався він, — а чого ти не на роботі? Твоя зміна давно почалася! Ти захворів?
— Ні, — буркнув неохоче Сидір Силович, бо вирішив синові таємниці не відкривати: адже той, мабуть, теж захотів би ловити злодія, а хто його зна, що він за один і взагалі чи це безпечно? — Просто взяв відгул і відпочиваю. А ти чого так пізно?
— У школі затримався, — збрехав син. Не міг же він сказати батькові, що після уроків біля двох годин обстежував містечковий сквер, шукаючи порожні пляшки, а потім чи не годину стояв у черзі на приймальному пункті склотари, щоб здати свою здобич.
— Ну, ну... — похитав головою Сидір Силович, не дуже вірячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синові. — Іди вже обідай, мати качку приготувала! — І він знову поринув у солодку напівдрімоту...
Непомітно звечоріло, й Сидір Силович, дочекавшись з роботи дружину, пішов у будинок. Родина повечеряла, й він запропонував лягати спати, бо хотів, щоб син з дружиною скоріше поснули і не заважали йому вночі чергувати біля сараї.
За півгодини Лукерія Луківна й син уже спали.
Сидір Силович прихопив про всяк випадок швабру — яка не яка, а зброя! — тепліше одягнувся й вийшов у сад. Там він гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева ніч видалася такою тихою й лагідною, що Сидір Силович і незчувся, як закуняв на своєму посту...
Прокинувся він раптово, від того, що в сараї тихо рипнули двері!
Сидір Силович підвів голову та так і закляк від несподіванки: із шпарини над дверима сараї пробивалося світло!
Він хотів був зразу заскочити всередину, та раптом помітив під ногами в траві замок — і в його голові сяйнула чудова ідея. «Ану, — подумав Сидір Силович, — візьму та й зачиню злодюгу, а сам — по міліцію! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивіст озброєний. Що такому моя швабра!»
Він обережно підняв замок і тихо-тихо накинув його на петлі.
«Отак тобі, любесенький, і треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радів подумки Сидір Силович. — Посидь трошечки, відпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродію, ой, і далеченько ж повезуть!..» Для повної гарантії він іще підпер двері шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвідділу міліції.
— Рятуйте! — хекнув Сидір Силович просто з порога. — Грабують! — І знесилено впав на лаву.
