— Хе-хе... — почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.
— А тобі весело, що хтось забився! — невдоволено зиркнув на мене Борька.
— Я й не думаю веселитися! — здивувався я.
— А хто ж це хихоче? — Він підозріло обвів нас очима.
— Я! — сказав той самий голосочок, і на порозі альтанки з'явився... мій Корнелій.
Ми не повірили ні своїм очам, ні вухам: кіт розмовляє!
— Корнелій, — нарешті вичавив я із себе, — то це справді ти?
— Я, — лукаво всміхнувся кіт, — а що тут дивного?
— Як — «що»! — оговтався й Борька. — Але ж коти не вміють розмовляти!
— Все залежить від того, як дивитись на це, — розважливо мовив Корнелій. — Коли котові чогось дуже хочеться — він може все!
— Звідки ж ти розмовляти навчився? — поспитав я.
— «Звідки, звідки», — передражнив Корнелій. — Захотів — і навчився! Я ж не питаю, звідки ви літати навчилися. Літаєте — то й літайте собі на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: «Коти не розмовляють!.. Звідки навчився!..»
І Корнелій ображено сховався під лавку.
— Вибач нас, Корнюсю, — нахилилась до нього Наталка, — ми не хотіли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кіт — і раптом говорить! Але тепер ми все зрозуміли! Правда ж, хлопчики?
— Правда, — не дуже впевнено сказали ми хором.
— Ну от, бачиш, — знов нахилилася Наталка, — вони все зрозуміли, виходь!
Такий хід подій, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелія, і він повагом вийшов з-під лавки.
— Ну, от що, — мовив кіт, — часу на теревені нема — своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: літати — літайте, але стережіться діда!
— Якого діда? — здивовано спитала Наталка.
Та Корнелій уже вистрибнув на лавку, з лавки — на бильця альтанки, а потім на гілку дерева. Раптом, ніби щось пригадавши, повернувся до нас і кинув:
— Наступної весни у вас буде новий сусід — от його й стережіться!
