Навколо світу за вісімдесят днів

неможливо. Переслідувати в справі «сутті»! Немислимо! Тут якась помилка. Містер Фоґґ запевнив, що за будь-яких обставин не покине молодої жінки й супроводжуватиме її до Гонконга. — Але пароплав відходить опівдні! — зауважив Паспарту. — Ми ще до полудня будемо на пароплаві, — відповів незворушний джентльмен. Це було сказано так переконливо, що Паспарту мимоволі повторив про себе: — Чорт забирай! Ну, звичайно! Ще до полудня будемо на пароплаві! — Та він зовсім не був у цьому впевнений. Пів на дев’яту двері кімнати відчинилася. З’явився полісмен і провів арештованих у сусіднє приміщення. Це був зал суду, наповнений численною публікою, що складалася з європейців і місцевих жителів. Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту сіли на лаву перед підвищенням, призначеним для судді й секретаря. Майже одразу в супроводі секретаря ввійшов і сам суддя Обадія. Це був огрядний, зовсім круглий чоловік. Він зняв із цвяха одну з перук і спритно надягнув її собі на голову. — Слухається перша справа, — оголосив він. Але раптом він підніс руку до голови й вигукнув: — Еге! Та це ж не моя перука! — Ваша правда, містере Обадія, — це моя, — сказав секретар. — Любий містере Ойстерпуф, невже ви думаєте, що суддя може винести правильний вирок у перуці секретаря? Відбувся обмін перуками. Під час усього цього дійства Паспарту згоряв од нетерпіння — йому здавалося, що стрілка величезного годинника, який висів у залі суду, з шаленою швидкістю рухається по циферблаті. — Слухається перша справа, — повторив суддя. — Філеас Фоґґ! — оголосив секретар Ойстерпуф. — Я, — відповів містер Фоґґ. — Паспарту! — Тут! — відгукнувся Паспарту. — Чудово! — почав суддя. — Ось уже два дні, як вас шукають у всіх поїздах, що прибувають із Бомбея. — Але в чому нас звинувачують? — нетерпляче перебив Паспарту. — Ви зараз довідаєтеся про це, — відповів суддя. — Пане, — почав Філеас Фоґґ, — я британський громадянин і маю право… — До вас нешанобливо поставилися? — запитав суддя. — Аж ніяк. — Чудово! Викличте позивачів. За наказом судді двері розчинили навстіж, і пристав увів у залу трьох індійських жерців. — Так я й думав! — прошепотів Паспарту. — Це ті самі мерзотники, що хотіли спалити нашу молоду пані. Жерці постали перед суддею, і секретар голосно зачитав їхню скаргу на Філеаса Фоґґа і його слугу, яких звинувачували у блюзнірському оскверненні брамінського святилища. — Ви чули? — запитав суддя Філеаса Фоґґа. — Так, — відповів містер Фоґґ, поглянувши на годинника, — чув і визнаю. — То ви визнаєте?.. — Так, визнаю і чекаю, аби ці три жерці у свою чергу зізналися в тому, що вони мали намір зробити в пагоді Пилладжі. Жерці перезирнулися. Вони, здавалося, нічого не зрозуміли зі слів обвинуваченого. — Саме так, — нетерпляче втрутився Паспарту, — у тій самій пагоді Пилладжі, перед якою вони збиралися спалити свою жертву! Знову цілковита розгубленість жерців і превелике здивування судді Обадія. — Яку жертву? — запитав він. — Кого спалити? У самому центрі Бомбея! — Бомбея? — вигукнув Паспарту. — Так. Адже йдеться не про пагоду Пилладжі, а про пагоду Малабар-Гілл у Бомбеї. — Як речовий доказ представлені черевики святотатця, — додав секретар, ставлячи на стіл пару взуття. — Мої черевики! — крикнув Паспарту, який був до того здивований, що не міг стримати мимовільного вигуку. Можна здогадатися, яка плутанина була в думках і пана, і його слуги. Вони давно забули про випадок у бомбейській пагоді, і раптом він привів їх на лаву підсудних тут, у Калькутті. Річ у тім, що детектив Фікс оцінив весь зиск, який він міг мати зі злощасного вчинку паспарту. Відклавши свій від’їзд на дванадцяту годину, Фікс запропонував жерцям Малабар-Гілла пораду й допомогу. Він пообіцяв їм домогтися великого відшкодування за порушення святості храму, добре знаючи, що англійський уряд суворо ставиться до таких провин, і найближчим поїздом вирушив із жерцями слідом за осквернителями. Через затримку, спричинену порятунком молодої вдови, Фікс і його індуси прибули до Калькутти раніше за Філеаса Фоґґа й Паспарту, яких попереджена телеграмою місцева влада мала затримати при виході з вагона. Можна собі уявити, як розсердився Фікс, коли довідався, що Філеас Фоґґ ще не приїхав у столицю Індії. Він вирішив, що його злодій зійшов на одній зі станцій Індійської залізниці і зник у північних провінціях. Страшенно занепокоєний, детектив цілу добу пробув на вокзалі. І несамовито зрадів, коли вранці побачив мандрівників, що виходили з вагона; утім, з ними була молода пані, присутність якої здавалася Фіксові незрозумілою. Він одразу ж приставив до них полісмена, і от яким чином містер Фоґґ, Паспарту й удова раджі Бундельханда постали перед суддею Обадія. Якби Паспарту менше переймався ходом справи, то помітив би в кутку зали детектива, що стежив за перебігом судового засідання із цілком зрозумілою цікавістю, бо в Калькутті він знову не одержав ордера на арешт. Тим часом суддя Обадія наказав занести до протоколу зізнання, що вирвалося в Паспарту, який був ладен віддати геть усе, аби тільки забрати свої необережні слова. — Чи визнаєте ви факт злочину? — запитав суддя. — Визнаю, — холодно відповів містер Фоґґ. — Зважаючи на те, — продовжував суддя, — що англійський закон охороняє релігійні вірування всіх народів Індії, і беручи до відома, що обвинувачуваний Паспарту визнав свою провину в тому, що намагався торкнутися блюзнірською стопою підлоги пагоди Малабар-Гілл у Бомбеї двадцятого жовтня цього року, суд ухвалив присудити вищезгаданого Паспарту до двох тижнів в’язниці і штрафу в триста фунтів. — Триста фунтів? — вигукнув Паспарту, якого чомусь засмутив тільки штраф. — Мовчати! — верескнув судовий пристав. — Беручи до уваги, — продовжував суддя Обадія, — що хоча судове слідство не довело факт змови слуги і його пана в цій справі, та пан у всіх випадках повинен відповідати за дії й учинки слуги,