спостерігали це цікаве видовище. Але той, хто, здавалося, поспішав більше за всіх, — Філеас Фоґґ, — залишався на місці і з філософським спокоєм очікував, поки бізони зроблять ласку і звільнять йому шлях. Паспарту затримка, спричинена натовпом тварин, довела до сказу. Він ладен був розрядити в них весь арсенал своїх револьверів. — Що за країна! — кричав він. — Звичайні бики зупиняють потяги і йдуть, як на параді, не переймаючись тим, що затримують рух! Хай йому біс! Хотів би я знати, чи передбачив містер Фоґґ у своїх планах цю перешкоду? І чого тільки чекає машиніст? Пустив би локомотив прямо на цих дурних тварин! Та машиніст навіть не намагався прорватися крізь живу стіну і чинив цілком розумно. Звичайно, паротяг задавив би кількох передніх бізонів, але попри всю свою потужність він зрештою зійшов би з рейок, і поїзд неминуче зазнав би катастрофи. Найкраще було терпляче чекати, а потім, збільшивши швидкість, спробувати надолужити втрачений час. Парад бізонів тривав довгих три години, і шлях звільнився лише ближче до ночі. Тоді як останні ряди бізонів ще переходили рейки, перші вже зникли за обрієм. О восьмій годині поїзд пройшов ущелиною гір Гумбольдта і пів на десяту в’їхав на територію штату Юта, у районі Великого Солоного озера — цікавій країні мормонів.
Розділ двадцять сьомий,
Уночі з 5 на 6 грудня поїзд пройшов із півсотні миль у південно-східному напрямку, затим таку саму відстань на південний схід і наблизився до Великого Солоного озера. Близько дев’ятої години ранку Паспарту вийшов на майданчик між вагонами подихати свіжим повітрям. Погода була холодна, небо сіре, проте сніг більше не йшов. Сонячний диск, що прорізав завісу туману, був схожий на величезну золоту монету, і Паспарту взявся обчислювати, скільки в ньому могло бути фунтів стерлінґів, як раптом від цього вельми корисного діла його відірвала поява доволі дивного персонажа. Суб’єкт, що сів у потяг на станції Єлко, був високим чоловіком зі смаглявим обличчям і чорними вусами, на ньому були чорні панчохи, чорний шовковий капелюх, чорний жилет і чорні панталони, біла краватка та лайкові рукавички. Він чимось скидався на священика. Переходячи з вагона у вагон, він на кожних дверцятах приклеював написані від руки оголошення. Паспарту підійшов до одного з них і прочитав, що поважний «старець» Вільям Гітч, мормонський місіонер, користуючись своєю присутністю в поїзді № 48, між одинадцятою годиною й полуднем у вагоні № 117 прочитає лекцію, присвячену мормонізму. Джентльменів, охочих освітитися з питань таїнств релігії «святих останніх днів», він запрошує прослухати її. «Що ж, треба буде піти», — вирішив про себе Паспарту, який знав про мормонів лише те, що їм дозволено багатоженство. Новина швидко облетіла потяг, у якому їхало близько сотні пасажирів. З них понад тридцять охочих послухати лекцію до одинадцятої години розмістилися на лавках вагона № 117. Паспарту сидів у першому ряду віруючих. Ні його пан, ні Фікс не обтяжували себе відвідуванням лекції. У призначений час «старець» Вільям Гітч підвівся і вкрай роздратованим голосом, ніби йому хтось заздалегідь суперечив, закричав: — Я вас запевняю, що Джо Сміт — мученик, що його брат Гайрем — теж мученик і що переслідування федеральним урядом пророків також зроблять мучеником Браяма Юнґа! Хто насмілиться заперечити?! Ніхто не ризикнув сказати щось проти місіонерові, збудження якого контрастувало з його спокійним від природи виразом обличчя.
