Тараса… Дарма ви його чекаєте-виглядаєте. Не повернеться він до паланки. І він, і той перебіжчик з Дону, харцизяка Пугач. Зась їм уже сюди! Військовий суддя реляцію по форпостах розіслав – хапати їх! їх і схопили. Донця відправлять туди, звідки він до нас прибув – на Дон його рідний, а там уже донська старшина з тим лотром матиме справу – жити йому чи не жити. А Тараса… Тараса відправлять у Миргород, до пана його, абиштового товариша Йосипа Зарудного, який його невтомно вже не перший рік розшукує, збіглого хлопа свого. Ось така, значить, приключка-пеня лучилася з Тарасом! А я – надійний. Сьогодні підосавул, а завтра дивись і повний осавул. А там, дивись, і на отамана благословиться… Чи й полковником стану. Я такий!.. І зі мною ваша Оксана не пропаде. Тож про Тараса забудьте, не повернеться він більше в нашу паланку, а загримить до свого пана прямцем у його кріпаки-холопи! Та й буде бігати під канчуком. Отож і кажу: був він та… загув!
І раптом при цих словах почувся тупіт копит, пирхання коней, брязкіт збруї (Савка насторожено: «Ойо!.. Кого там ще несе бенеря? Ну й неділя сьогодні – пообідати не дадуть!..») і чиїсь голоси. За столом усі затихли й повернули голови до хвіртки.
– Ой… – тихо скрикнула Оксана і вся аж засвітилася. – Я чую голоси… їхні… Ой, чую, чую голоси… їхні, їхні…
– Чиї це – «їхні, їхні»? – у Вихреста аж вуса обвисли, а очиці забігали сюди й туди, наче потрапили в пастку.
– А їхні. Донця й Тараса.
– І мені таке вчулося, – підхопила Соломія.
– Вони, вони, вони, – сорокою заторохтіла Оксана, схоплюючись.
– Цур тобі пек, дівко, – чомусь засовався батько. – Що ти верзеш? Та вони… розумієш, ВОНИ, у буцегарні на Січі сидять – добігалися.
– Це вам так хочеться, щоби сиділи. А вони сидять. Тіко на конях… Вони, вони… Я чую їхні, їхні голосочки…
Аж тут через частокіл у двір заглянув, сидячи на своєму конику, Омелько Пугач, повів сюди-туди закудланою бородою.
– А ось і ми до вас – чи раді ви нам?
– Раді, раді, – промовили Соломія з Оксаною.
– І ми вам теж раді. Здорові були, християнські люде – і ви, пане осавуле, – весело вітався донець, безжурний і ніби аж трохи сонний. – І ти, Соломіє, і ти, Оксано. З неділею вас! – До когось повернувся: – Ану, козаче, привітайся й ти.
Над частоколом вигулькнув Тарас – власною парсуною.
– Він, він, він… – чи заплакала, чи засміялася, а радше і те і те разом, Оксана. – їй-божечку ж це він, мій Тарасик!
– Я, я, – вигукував Тарас, широко посміхаючись. – Казав повернуся, то й повернувся.
Тієї ж миті Вихреста як вихором видуло з-за столу. Кількома стрибками він здолав відстань від столу до частоколу та хвіртки і зник за нею – наче його й не було. Тільки кінь його затупотів.
– Прудкий, – похитав головою Омелько. – Такий довго житиме. Якщо… житиме. Хлопці, – до когось звернувся, – ви теж маєте не лінивих коней. Доженіть Вихреста, має ж він розказати чесному товариству, як Тараса в мішку в Кальміусі топив!
– Годі, годі про це, – замахав руками осавул. – Та й для чого затьмарювати святу неділю балачками про якогось там, прости Господи, Вихреста. Та й що було – те за водою спливло. Усі живі й здорові – і слава Богу! Заходьте до двору, гості дорогії, сідайте до нашого столу, він у нас, сподіваюсь, не бідний. Та й будемо відзначати ваше повернення. Розказуйте, звідки ви та з якими вістями. Ми вас уже давно виглядаємо. Тобто Оксана Тараса… Ач, ач, з радощів і слова не може мовити. Тільки ж до нас вісті доходили, що вас буцімто пан військовий суддя чи військовий осавул ориштував та в холодну, у темну запроторив.
– До пана військового судді, хоч він нас і чекав з нетерпінням, ми якось не доїхали, – посміхався Омелько, заходячи з Тарасом до двору.
– Хай звиняє, що ми його не привітали і не обрадували своєю присутністю. А все тому, що пан кошовий отаман нас до себе в гості запросив. А коли вже Тараса вислухав, то таку йому реляцію видав, таку!.. Та його вже ніхто тепер і пальцем не зачепить – хіба що ногайці. На них ордер кошового поки що не діє. А для Тараса та Оксани, то прямо царська грамота!
З цими словами Омелько Пугач шаснув рукою за пазуху, видобув звідти цупкий папір, скручений в тугу трубочку й перев'язаний поворозочкою – шматком, здається, очкура від шароварів, – але розв'язувати не став, поклавши трубочку на стіл, на мить задумався. Усі завмерли, з острахом позираючи на ту супліку, і тільки Тарас підбадьорливо посміхався до Оксани, як не кажучи: не бійся, перепілко моя, не кружляє більше над тобою коршун.
– Значить такечки, чесне товариство, запорожці мої дорогії, малоросіянці мої, – чомусь аж надто врочисто почав
