розчинився в надрах квартири. Кілька хвилин з напівмороку чулося лише рипіння паркету, потім у великій кімнаті спалахнуло світло і Роман знову з’явився в коридорчику. На мовчазне запитання Тамари похитав головою.
— Нікого, — повідомив він.
І дійсно — Наріне, яка мала залишатися у квартирі, не було в жодній з кімнат. Зате у великій привертали до себе увагу зім’ята постіль і перекинутий стілець. Це наштовхувало на думку, що дівчина полишила оселю не по своїй волі. Тут був хтось іще. Хто? Тома спробувала вловити це. Але — дурня якась — перед очі лізло лице Маргарити. І не такої, як раніше, у добрих спогадах, а такої, як у видінні з дзеркалом у день переїзду. Лице ляльки та вишкір хижачки. Здалося навіть, що в повітрі досі тримається її запах.
— Куди поділася Наріне? — долетіло до Томи дурне питання Вересня, неначе з іншого часового виміру. Не бачить, чи що? Називається, колишній опер.
— Хотіла б я знати, — відказала Тамара й розплющила очі, повернувшись до реальності. Стурбованість в голосі Романа здивувала — схоже, між цими двома дійсно проскочила якась хімія. Але зараз її хвилювало інше.
Невже це дійсно Ритка? Невже її подруга була тут і викрала Наріне? Для чого? Як вона потрапила до квартири? А як взагалі знайшла саме цю квартиру? Де вони зараз?
Що, в дідька, відбувається?
У неї не було впевненої відповіді на жодне з питань. Тома припустила було, що дівка з якоїсь причини пішла до свого колишнього засранця-благовірного в сусідній під’їзд, але, навіть якщо закрити очі на абсурдність такої можливості, з чого б вона перекидала стілець і лишала двері відчиненими? Ні, відпадає. А може, то він вломився сюди, аби помститися своїй дівчинці для биття за відсутності хазяйки? Та ну, дурниця. Все ж недарма її шосте бонусне чуття волає про те, що тут була саме Маргарита... О’кей, хай Ритка. І що далі? Якщо Наріне викрали з метою привернути увагу самої Тамари, то де їхня «чорна мітка»? Де вимоги? Як їй зрозуміти, чого від неї хочуть?
Голова вперто відмовлялася працювати, ніякі розумні думки до неї не лізли. Тома поділилася своїми потоками свідомості з Вереснем — не для того, щоб отримати від нього якусь версію, а просто зважаючи на його присутність. Той вислухав, але лише став виглядати ще більш розгубленим. Утім, нічого іншого вона й не чекала. Аби створити ілюзію хоч якоїсь діяльності, Тома заходилася готувати чай, як обіцяла.
Чай гірчив, як і Тамарині передчуття. З нею завжди було так — приготована їжа віддзеркалювала внутрішній стан господині. Але нічого не вдієш.
— Де ж нам її шукати? — вкотре повторював одне й те саме Вересень, нахилившись над чашкою. Хто б міг подумати, що він так перейматиметься долею дівчини, яку бачив лише двічі чи тричі? Не менш дивувало оце «нам». На жаль, Томі нічого було йому відповісти. Принаймні, поки що. Але вона зробить усе, що зможе, бо й сама на диво сильно прикипіла до Наріне — ніколи б не повірила, що ще здатна до когось прив’язатися. Нині в її житті смуга суцільних втрат...
— Спробую провести один ритуал, — сказала вона Роману. — Якщо пощастить, зможу вийти на Наріне і дізнатися щось корисне. Тільки для цього мені слід лишитися самій. Так що...
— Ясно. — До його честі, Вересень не став допитуватися про подробиці, які його все одно не обходили. Він допив свій чай і підвівся.
— Дасте мені знати, як щось стане відомо? Ні, давайте краще я завтра зранку заїду до вас, добре? Хочу бути в
