Оксамитовий перевертень

Вона зламала тричі дану собі ж присягу — ніколи не повертатися туди, де неньчина могила — де могла би бути неньчина могила. Вона зламала всі мислимі й немислимі присяги заради помсти.

Помста гірчила, бо, як і все в цьому світі, мала свій кінець — а Гафія не бажала, аби це закінчувалося. Їй хотілося, щоб усе це — смерті, стогони та ридання — тривало вічно.

Утім, може, так і буде. Для них.

Гафія-Ванда озирнулася. Він стояв відразу за нею, біля карети, вбраний як гайдук. Про чужі очі він і був гайдуком. Її вірним сторожем. Охоронцем. Ставний, дуже високий, дуже гарний. Подейкували, що молода вдова бавиться зі слугою.

Гафія чхати хотіла на ці чутки. І звичайно, не бавилася з ним, бо знала, чим це закінчується. Хоча її це знання не врятувало.

— Ну, — ледь хрипкуватий, з оксамитовими обертонами, його голос звучав насмішкувато, — тепер ти задоволена?

— Ще ні. Де корчмар?

Він засміявся.

— Під корчмою валяється. А що?

— Хочу подбати про нього. Це моя праця.

Гафія підібрала спідниці, і вони почали спускатися. Він йшов попереду — як завжди, хоча насправді — тільки слід у слід із нею. Кожен його крок був відбитком її кроків. До пекла.

Він безсилий без моїх гріхів.

Чомусь ця безглузда думка принесла їй втіху. Хоча чому тут тішитися? Її гріхів більш ніж удосталь для його сили.

Чи вона винна? Чи хотіла цього?

Так. І марно заперечувати. Правді слід дивитися у вічі.

— Ти зодягнулася немов на празник, — зауважив він зі смішком.

— А це празник і є. Свято справедливості.

Він розреготався, злегка відкинувши породисту голову. Гафія розуміла, що саме його так насмішило. Кажуть, Бог у раю не сміється, раптом спало їй на гадку. Увесь сміх від сатани. Та чого вартий рай без усмішки?

— Забагато думаєш, як для жінки.