Уляна вся підібралася, наче кішка, що полює на птаха; невимовно гарні сині очі, ледве забарвлені зеленим, геть позеленіли й звузилися.
— Вбили його в поході. Він січовик був. Он у Михайла спитай!
— У потурнака нашого? Ще б пак, він — та й не підтвердив! Ось що я тобі скажу, Уляно, — на все воля Божа, а душу безсмертну я не продаю! І кровинку свою занапастити не дам! Йди від мене, жінко, та хутчіш, доки я добра!
Уляна пішла, а Меланку з тих пір мати й надвір випускати перестала. Та не минуло й року, як Мотрона померла, у старій, скоцюбленій, як і вона, хаті, безземельна, бідна, лишивши дочку круглою сиротою. Уляна негайно взялася лікувати дівчину, і хоча було вже запізно, дещо таки вдалося виправити. Меланка перестала цуратися людей, навчилася всміхатися, найнялася до корчми на поміч Василині — за харчі та одіж, і у свої п’ятнадцять виступала такою лебідонькою, що парубки в’язи звертали, на неї задивляючись. І все було б нічого, якби одного дня не виріс у дівки живіт — та ще й не від вареників із маком. Сироту у Висівках любили, жаліли, тому й покриткою робити не стали, на глум хлопам не дали. Обвінчали хутенько з кульгавим, однооким сином коваля, Павлом Бойчуком, що хворів на сухоти і небавом після весілля віддав Богу душу, та й повернулася Меля до корчми — вінчана й пузата. Василина, щоправда, покричала для порядку, що вижене грішницю до дідька і нехай та Христа ради жебрає з байстрям своїм, із вилупком нікудишнім, та Левко швидко ці погрози їй назад в горлянку заколотив. А що вже цікаво було селянам, хто звів Меланку, — то словами не передати! Вся слобода, затамувавши подих, чекала, на кого ж вкаже тонкий дівочий перст, хто відповість громаді за кривду сиротини, та марно. Мелася так нікого і не виказала. Уляна, звісно, знала, хто є батьком дитини, але на виклик Василини нічого не відповіла, не хотіла лиха, та, певно, не втрималася, кинула один-єдиний погляд з-під довгих чорних вій у той бік, де стояв кривдник, — та й цього вистачило. Вже зовсім розвиднилося, а зір у Горпини завжди був як у орла. Петро розгублено бухикнув і моргнув, хотів щось сказати, та не встиг. На своє ж щастя.
— Лайдак! Сучий сину! — заверещала Груня, вчепившись у залишки колись розкішної кучерявої чуприни мужа. — А бодай би тобі всохло! Бодай би твій стручок негодний на горох розсипався! Щоб ти ротом срав, а жопою їв! Вона ж німа!
— Так отож! — у Петра від болю аж сльози навернулися на червонясті, вічно запалені очі. — В тому-то й річ, що німа! То лише тебе, курво стара, на все село чути, най би тя заціпило!
— Це я — курва? Як млин за мною брати, як у прийми йти — то Груню, голубонько, а нині — курва?! А бодай ти світу білого не бачив! Бодай тебе від Святого причастя відвернуло!
— А це твій млин? — зарепетував і Петро, розгніваний таким відвертим наклепом. — Ні, ну ти мені скажи, це твій млин? Чи ти вже забула, що я його в оренду беру, га? Щорік пану Яремі по два червінці плачу?
— Ти платиш? — задихнулася від обурення Горпина. — Та чи ти, пес брехливий, бодай таляр дав за право господаря? Чи ти того червінця в руках тримав? Чи ти пана хоч у вічі видів?
Про відьму забули. Прибулі звично розділилися на два табори, і від того їхнього вереску аж небо тріщало. Ліпшої оказії годі було й чекати. Не повертаючись, навіть не озираючись, Уляна шепнула Гафійці: «Біжи!» — і лиш вітерець, що на мить торкнувся спітнілої під сорочкою шкіри, дав знати: донька підкорилася, ледь не вперше в житті зробивши те, що їй веліли, без зайвих розмов.
Слава Богу!
