зустрітися з насмішкуватим поглядом Края, котрий струменів над плечем статуєподібної Маргарити. Цей погляд питав, наче суворий екзаменатор: «Ти зі мною, Желю? Ти все ще зі мною? Я хочу, щоби ти була зі мною. Краще так, бо... »
Лице Края раптом побіліло, виділившись із підвальної тіні, очі перетворилися на палаючі жовті монетки, а рот став бездонною чорною дірою, яка попереджала: «Ти зі мною, бо без мене тебе не існуватиме».
І досі вона була з ним, незважаючи ні на що. Та сьогодні зрозуміла, що далі так не може.
Сьогодні вони вбили двох. Спочатку зовсім молоду дівчину, практично дівчинку, потім хлопця-підлітка. Наскільки Желя встигла зрозуміти, ті просто опинилися не в тому місці не в той час — забралися на базу, не підозрюючи про її нових неофіційних хазяїв. Але те, що з ними зробили...
З неї досить. Вона не підписувалася бути співучасницею божевільної різанини. Вона більше не витримає. Вона повинна тікати.
Та чи зможе втекти від
Він не був людиною, і це єдине, що Желя тепер знала про нього напевно, але про справжні його можливості могла лише здогадуватись. Хто ховався за цим образом усміхненого спітнілого мачо у джинсах і брудній майці, за його голосом, що звучав оксамитом, подібним до гіркоти справжнього чорного шоколаду на язиці?
«Перевертень, — подумала вона. — Оксамитовий перевертень».
Зараз Желя мчала крізь надвечір’я по трасі Р-31 у бік Вишгорода, повертаючись додому, у свою шикарну конуру, придбану на чужі гроші. А що далі? Спакувати валізи й дременути світ за очі? Ха. Невже вона дійсно вірить, що це вдасться зробити отак просто? Що Край, котрий якимось незрозумілим чином промив мізки більш ніж півсотні людей, з легкістю перетворивши їх на ляльок-убивць, ні про що не дізнається? Що ж, кажуть, віра — сильна штука. Та навряд чи в цьому випадку...
— Ти в чомусь сумніваєшся, Желю? — Оксамитовий голос раптом пролунав у замкненому просторі салону, і його джерело було десь за її спиною.
Вона сіпнулась і ледь не випустила з рук кермо, машина загрозливо вильнула на трасі, але все ж таки знову вирівнялася. А в ніздрі почав заповзати могильно-гнильний аромат дихання Края, котрий нахилився до її вуха.
— Я відчуваю, що ти вагаєшся, — промуркотів він удавано ніжно. — Тобі нецікаво зі мною? Хочеш піти?
— Ні, що ти, — рішуче заперечила Желя, відшукуючи у дзеркальці заднього огляду його очі. Знайшла. Ті були круглі, як монетки, й каламутно-жовті, подібні до застарілої сечі в банці. Вони дивилися просто крізь неї.
— Справді? А мені почало здаватися, що тобі набридла наша компанія.
— Як мені може набриднути той, хто зробив мене такою, яка я є? — якомога щиріше відказала вона, ховаючи свої справжні думки за видінням безкрайнього макового поля, — неначе зашторила свідомість кровистою портьєрою. Це поле вона винесла зі свого дитинства, з тої короткої щасливої пори, коли вона малим дівчам відвідувала бабусю в селі під Ладаном. Те червоне море маків залишилося в її пам’яті чи не єдиним чистим і світлим, майже святим образом, тому зараз вона інстинктивно виставила його перед собою, як чудодійну ікону, що здатна захистити від непідвладного розумінню зла. Чи
