Повернулася — й рота розтулила від здивування. За вікном майже до половини шибки стояв клен. Таке ж дерево побачила в своєму вікні й менша дівчинка, і вони обоє прожогом кинулися в самих сорочечках надвір. Спершу остовпіли з подиву, а тоді плеснули долоньками й прокрутилися на лівій п'ятці. — Квіти! Квіти! — закричали вони, бо навколо й справді розлилося зелене й квіткове море. Дівчатка швиденько натягли на себе платтячка й побігли на вулицю. Скрізь, наче вогники, палали барвисті суцвіття, всі горби й узбіччя заросли травою, а на вулицях, біля хат і на городах, де росла раніше сама капуста, стояли й похитували гіллям квітучі дерева.
Дівчатка бігли, схопившись за руки. Звідусіль сходилися до них інші діти, а всі разом поспішали до замку. Щось там мало статися небувале, і про це й покрикували, наче горобці, хлопчаки, що вже й на дерева позалізали. Але чогось незвичайного біля замку дівчатка не побачили: просто справджувався їхній сон. Високо на сходах стояла вдягнена в барвисту одежу королева, і її обличчя променилося. По сходах, спотикаючись, поспішали до неї із здоровенними букетами прислужники, а скрізь на дорогах, на сходах, на стінах палацу, навіть на зігнутих спинах прислужників росли квіти. Диво, яке побачили дівчатка, було в іншому. Королева раптом усміхнулася й пішла вниз по сходах. Вона не звернула уваги на зігнутих прислужників, а сходила все нижче й нижче. І чим ближче підходила до людей, що з'юрмилися біля палацу, тим простішою, веселішою й гарнішою ставала, ніби забувала навіки про те, що вчора була ще грізною чорно-сірою володаркою. Отож дівчатка стояли, зачудовано розтуливши роти, й дивилися на те, як їхня королева стає гарною й доброю жінкою, а в світі немає жодної гарної й доброї жінки, яку б не хвилювали квіти. Отож вона зійшла долі, юрба перед нею розійшлася. Вона рушила вулицями свого помолоділого міста, на яких уже починався веселий святковий карнавал. Довкола пахли й похитували голівками квіти. А наші дівчатка, зирнувши одна на одну, кивнули голівками: одна складала музику, а друга підбирала слова — складали вони нову пісню, яку сьогодні розучить і заспіває ціле місто. БІГУНЕЦЬ ТА КОТИЛО
Буває один такий день улітку, коли роси починають легенько бриніти, тоді над землею лунає тепла музика. Мало хто чує таку музику, бо відбувається це тоді, коли люди ще сплять, а сонце от-от має випірнути з-за обрію. Саме такий ранок вибрав собі Бігунець, щоб прибігти в цей ліс Недобір, у якому вирішив оселитися. Біг же він невідь-ізвідки, зате біг знаменито. Його маленькі п'яточки миготіли швидше від спалахів на воді у вітряний сонячний день, а тільце його — аж невидиме ставало. Отож, той, хто спостеріг його біг, міг тільки й побачити, що оті дивні, лискучі спалахи. Він спинився біля невеличкої печерки і роззирнувся. Його побачили кілька пташок, один Зайчик та один їжачок. Зайчик та їжачок розтулили роти від здивування, а пташки забули на мить, яку це вони пісню співали. Перед ними стояв маленький чоловічок, такий маленький, як мізинець семирічної дівчинки. «Він такий маленький, — розказував потім Зайчик своїм родичам та знайомим, — як моє вухо! Ні, де там: він на половину мого вуха і на чверть лапки!» — Таких людей я ще не бачив, — добродушно пробурмотів у той-таки час Їжак Їжачисі, — Здається, він такий на зріст, як голки в нас на спині. Але то вже було пізніше. Тепер же Бігунець скинув з голови шапку-бирку і вклонився пташкам, Зайцю та їжаку. Всі вони побачили, що волосся в Бігунця кучеряве-кучеряве, як у баранця, і золотисте, а очі в Бігунця сині, як цвіт льону чи, може, як волошка, яка тільки-но розцвіла.
— Здрастуйте, звірі і птахи! — сказав Бігунець дзвінко, — Доброго вам дня! І по тому, як привітався Бігунець,
