Тоді сумно похилилася Ворона, бо була вона Бігунцеві доброю приятелькою: любила, жаліла й шанувала його. Через це махнула мовчки крильми і полетіла в гущавину, а Бігунець побіг слідом, і біг він з такою швидкістю, щоб якраз устигати за Вороною. Так вони мчали не десять хвилин і не сорок, а всі п'ять годин, коли ж притомилася Ворона і сіла спочити. Бігунець і собі присів під сосною і вирішив з'їсти одну хвоїнку і три чорниці, що росли біля його ніг. Він наситився й приплющив очі, а коли розплющив, то побачив Мурашку, що сиділа в нього на коліні й уважно його розглядала. — Здрастуй, сестричко Мурашко, — сказав він, знімаючи з голови шапку-бирку, — Давай дружити!.. — Давай, — сказала Мурашка, — Ми тут про тебе багато начулися. — Хто це ми, сестричко Мурашко? — Ми — це я, Метелик та Жучок. Тоді побачив Бігунець Метелика. Той сидів на стеблині і був як синя квітка. — Я думав, що це квітка, — сказав Бігунець, — А де ж Жучок? Тоді йому поповзло на руку щось таке маленьке, чорненьке, незграбненьке й надутеньке, що Бігунець аж утішився.

— Жучок — це я, — сказало те маленьке, незграбненьке й надутеньке. — Ми тебе шукаємо по цілому лісі, — сказала Мурашка. — Я літав, — сказав Метелик. — А я повз, — сказало маленьке, гарненьке й надутеньке. — І от ми тебе знайшли. — Що ж ви хотіли, мої любі? — спитав Бігунець. — Хотіли взнати, чи це правда, що ти бігаєш швидше від вітру? — Правда, — сказав Бігунець. — А це правда, що в тебе п'яточки блискають, наче золоті? — спитав Метелик. — Авжеж! — відповів Бігунець. — А ц-це пр-равда, — сказало маленьке й незграбненьке, — що коли ти кк-купаєшся, то вв-веселки над річкою стають? — І це правда, — сказав, Бігунець. — Тоді це ти! — сказали в один голос Мурашка, Метелик і Жучок. — Звичайно, я — це я, — згодився Бігунець. — Ні, ми не те хотіли сказати. Ми хотіли сказати, що хочемо сказати, що нам можна вже сказати… Але про що це ми хотіли говорити? Ага! Ми хотіли сказати, що ти той, хто може врятувати Берізку… — Берізку? — перепитав Бігунець, — А чому її треба рятувати? — Бо вона не берізка, тобто вона Берізка, але вона не берізка, — сказали Мурашка, Метелик і Жучок, — Ні, вона таки Берізка, але її Ко… І Мурашка озирнулася навколо, а Метелик затріпотів крильми, а Жучок голову у плечі сховав. — Ви боїтеся? — засміявся Бігунець, — Тоді я вам розкажу казку. — О ні, нам твою казку вже розказала Сорока. Але в нас немає голок, як і в Зайця. О ні, не розказуй нам своєї казки, а врятуй бідну біленьку, бідну гарну, бідну ніжну… — Хто ж це така бідна біленька, гарна й ніжна? — спитав Бігунець. — Ми ж уже казали: Берізка. Тобто вона і не берізка, але… — Матінко Вороно! — вигукнув Бігунець, — Як мені допомогти моїм новим друзям? Але Ворона надто втомилася, бо летіла цілих п'ять годин. Вона вчепилася пазурами за гілку і спала так, що аж похитувалася. А із дзьоба їй виривалося хропіння, начебто це добрий дядько спав, а не Ворона. — Вона спить, — сказав Бігунець, — Ну що ж, поспи, матінко Вороно, бо мені таки треба допомогти друзям. До Котила ми ще встигнемо… І коли згадав він про Котила, то аж позажмурювалися зі страху Мурашка, Метелик та Жучок. — Так, значить, це Котило зачарував вашу Берізку? — спитав Бігунець. — Еге ж, — сказала Мурашка. — Тобто ні, — сказав Метелик, — Це не Котило. Просто вона сама… — Вона дуже злякалася і захотіла сховатися… — А тоді він ще дерев не їв. — І не їв землі й каміння. Він хотів, щоб вона за нього… — Заміж вийшла, — видихнув Жучок. — І зачарувалася вона в дерево… — А розчаруватися вже не змогла, — сказав Метелик. — Отож вона берізка й не берізка, — додала Мурашка. — І все-таки вона Берізка, — довершив Жучок. — Ходи за мною, — сказав Метелик, — Я тебе швидше доведу. Метелик полетів, а Бігунець побіг, і біг він так, щоб не переганяти Метелика. І тріпотіла в нього перед очима синя квітка, а вгорі, над головою, гув Жучок із Мурашкою на спині. Всі дуже поспішали, бо вже сонце наштрикнулося на шпичаки найвищих верхівок, плавилось і розтікалося золотим промінням, а може, просто підглядало за Бігунцем та його друзями, бо кому ж не цікаво, коли таке от відбувається. Але вони змушені були спинитися, бо сонце було надто втомлене і заплющило очі, а відтак і ніч упала на землю. Тоді Бігунець ліг на латку моху Зозулиного Льону, вкрився широким листком, а коло нього поснули Мурашка, Метелик та маленьке, незграбненьке. І побачив Бігунець, як заплющив очі, веселу квіткову галявину, густо залиту сонцем. І росло там стільки квітів, скільки зірок на тому клапті неба, який бачиш у розчинене вікно чи у просвіті між дерев, і ті квіти бриніли, а може, це співали бджоли, що набирали собі меду. Посеред галявини росла Берізка, смутно опустила гілля, а на гілці в неї виспівував Дрозд. І співав він, що дуже любить ту Берізку, що нудьгує і сумує за нею, що на її гіллях він би й собі гніздо вимостив, коли б не була вона така

Вы читаете Панна квітів
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату