— Трохи чудна мені у вас служба, — сказала дівчинка, — Але коли вам так добре, дідусю, то й згода… — От і гаразд! — мовив дід і всміхнувся солоденько, — Може, недовго тобі в мене й трудитися доведеться, дістанеш щось миліше й пожаданіше, кхе-кхе!.. А коли буде в мене на дверях замок, — ще любіше всміхнувся дід, але якось так, що очі його і не всміхалися, а чоловічок на люльці погладшав, — то складай хмиз коло хати. Їсти вари сама он у тій літній печі, а харчі я тобі залишатиму в повітці… — Десь будете ходити, дідусю? — По селах, — зітхнув дід, — Як старець: від хати й до хати… І більше нічого не розпитувала дівчинка, хоч не все їй було ясне, бо покликала її до себе та біла стежка, що кривулясто вилася, гублячись і виринаючи в травах. Трава захитала до неї торочкастими голівками, а вгорі вже дивувався жайворон: що то за синя квітка виросла біля критої очеретом хати? Дівчинка всміхнулася, від чого її зелені очі зблиснули, наче посипали з себе іскри, і забула раптом про свого нового господаря, а пішла собі по стежці й пішла. Поманив її Білий Світ, і їй так захотілося побалакати з жучками й почитати тих письмен, що їх пише на небі трава. Зрештою хотіла побачити й те тюльпанове поле, що розповів про нього дід, — сподівалася велику красу там уздріти. — Стривай, Зеленоочко, — сказав із ґанку дід, — Чим же носитимеш хмиз? — А оберемком, — здивовано відказала дівчинка. — Оберемком багато не наносиш, — мовив дід і почав скидати із себе паска. Кинув його дівчинці, і той, чорний та вигинливий, розпластався біля її ніг, як гадюка. — Ой, діду! — згукнула дівчинка, — Такий дивний цей пасок! — Візьми його, візьми, — сказав дід, — Стягатимеш хмиз і на плече собі закладатимеш.
Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл — блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє «Пить підем» перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня. — Почекай мене, почекай! — гукнув димовий чоловічок Зеленоочці, — Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати. Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.
— Ти хто такий? — здивовано спитала Зеленоочка. — Як хто я такий? — задихано сказав димовий чоловічок, — Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса. — Старого Кріноса? — перепитала Зеленоочка. — Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я — його дим… — Ти так і звешся — Дим? — ще більше здивувалася дівчинка. — Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав. — То це він тебе за мною послав? — Ні, — мовив Димко, — Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав. — О, я бачу, ти розумний, Димку! — засміялася Зеленоочка. — Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить… Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!.. — То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг? — Я сказати? — спитав Димко й задумався, — Що ж це я хотів сказати? — Еге ж, що велів сказати старий Крінос? — Отака моя голова! — вдарив себе в лоба Димко, — Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище? — Та чудно якось. Хвали-не-перехвали-більше! — Та ж звісно, — зрадів Димко, — Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого… — Стривай, стривай, — аж розсміялася Зеленоочка, — Так ти мені словами памороки заб'єш. Хіба наш господар такий поганий, що так його хвалиш? — Поганий? — здивувався Димко, — Чому поганий, коли я його хвалю? — Ну вже ж, Димоньку, — погладила його по голові дівчинка, — Коли добрий, то й хвалити його не треба, діло його хвалить, а коли прославляють язиком, то тільки тоді, коли хочуть сховати зло. — Ти так гарно погладила мене по голові, — сказав, аж очі заплющив, Димко, — Ану, погладь іще!.. Щось таке ти мудре сказала, що й не втямлю я. Зеленоочка знову погладила Димка,
