Вже зовсім вона утомилася і зовсім змарніла. Та й зовсім утомилася її лялька в клуночку, що був прив'язаний до палиці, коли ж побачила хату під солом'яною стріхою, а біля неї — вишневий садок. На ґанок вийшла одягнена в темне жінка, і малій аж подих перехопило: чи не та це, котру шукає? Тому побігла чимдуж до хати, а жінка аж дашка до очей приклала, так виглядала її, маленьку. Але мала не добігла до порогу — щось її зупинило. Стала й дивилася, бо, може, трошки й засумнівалася: чи схожа ота жінка на високу й гарну, що їй привиділася була на стежці, чи, може, й це одна із чужих чужениць? — Чого на мене так дивишся, дівчинко? — лагідно спитала жінка. — Хе! — сказала мала й закусила губку. — Заблудилася ти, чи що? — Ні, я не заблудилася, — сказала мала, — Я жила в чужих людей, і ті люди мене образили. Скажіть, тьотю, це правда, що в кожної людини повинна бути мама? — Ходи, присядь на ґанкові, відпочинь, — так само лагідно сказала жінка. І здивувалася маленька, дивлячись на неї. Сумне-сумне обличчя та мала. — В кожної людини повинна бути мама, — сказала жінка, — А ти що, не знаєш цього? — Не знаю, — відповіла дівчинка, — А може, трошки й знаю. Якось я плакала і крізь сльози побачила срібну стежку. Скажіть, бувають срібні стежки? — Ну, коли дивишся крізь сльози, то бувають, — відповіла жінка. — Так от, побачила я срібну стежку. А на ній — отаку високу й гарну жінку, трохи й на вас схожу. Отож я й подумала: а може, це і є моя мама? — Де ж вона ділася? — Не знаю, — сказала дівчинка, — Просто я подумала: а може, це і є моя мама? То не ви були? — Ні, не я, — мовила сумно усміхаючись, жінка, — Це тобі привиділося. — А що таке привиділося? — спитала мала. — Коли бачиш щось, а його нема. — Як це так нема? — обурилася дівчинка, — Свою маму я завжди впізнаю. — То ж яка вона, твоя мама? — спитала жінка. — Гарна! — гаряче відповіла маленька, — Краща, розумніша й лагідніша за всіх. — Правильно тобі здається, — сказала жінка, й її обличчя стало ще смутніше. Подивилася на стежку, якою прийшла до них дівчинка, і начебто задумалася, — О, я, здається, починаю, тебе розуміти… — Знаєте, де моя мама? — спитала дівчинка. — Може, й знаю, бо від мене всі такі речі відходять, — відказала жінка, — Он подивися, — показала вона на небо, — Бачиш, Хмара сяє? То і є палац, куди відходять такі, як твоя мама. — Як так — відходять? — спитала дівчинка. — Хтозна-як, — сумно сказала жінка, — Часом спускається з неба дивна світляна драбина — це тоді, коли сонце з-за Хмари визирає. То, може, по тій драбині такі, як твоя мама, і йдуть. — А можна й мені туди дістатися? — спитала дівчинка. — Колись дістанешся, — смутно відказала жінка, — Але через багато-багато років. За життя туди не доступишся. — А чому ви сказали, що від вас такі речі відходять? — спитала мала, — Які речі, чому відходять і чому від вас? — Ну, про це ти пізніше дізнаєшся, — смутно усміхнулася жінка. — Що ж мені робити? — спитала розпачливо маленька. — Знаєш, що роблять, коли в дитини загубиться іграшка? Їй купують таку саму, тільки іншу. — Хіба так можна? — спитала з сумнівом дівчинка, — Мама — не іграшка… — Правильно, — відказала жінка, — Але одне тобі залишається: коли нема в тебе мами, придумай її. Або ж знайди її в чужій людині. Хочеш, і в мене можеш залишитися. Я не маю дітей, то тебе б і взяла. Сама ж сказала, що я трохи подібна до твоєї мами. Допомагатимеш мені — й житимемо. Спробую стати тобі мамою. Казала це жінка, але на малу не дивилася. І голос у неї чудний був: повільний, розтяглий, смутний, ніби й неживий трохи. — Я вже пробувала, — мовила маленька, — Але та жінка, в якій я шукала маму, зовсім не моя мама. — Спробуй ще раз, — сказала жінка, — Коли будеш слухняною, старанною, коли добре працюватимеш, то, може, у мені й знайдеш свою маму. — Гаразд, — відповіла дівчинка і подивилася на чудову, срібно обрізану Хмару, — Коли й ви кажете, що так можна знайти маму, я спробую. — От-от, — мовила жінка трохи веселіше і навіть зирнула на малу, — Я ж спробую знайти в тобі свою доню, бо ніколи не мала дітей. Не кваплю тебе, подумай. Дівчинка подумала трошки, роззирнулася навчиш — онде стежка, яка її сюди привела. Подумала ще трошки, а тоді зирнула на Хмару — велика й весела та була. Подивилася на жінку, на її дім, на ґанок, де сиділа, й на павутину, що звисала з перила. Хотілося й не хотілося їй тут залишатися, але ноги їй гули від утоми, а очі аж по вінця налилися важкою сірою водою. В дорозі сукенка її забруднилася, а сандалики аж зовсім розтопталися.
— Гаразд, — зітхнула дівчинка, — Хай буде так, як ви кажете… І вона почала жити в тієї жінки. Та ніколи її не сварила, навіть коли мала відро з водою перекидала, навіть коли та чашку розбила, навіть коли цукор висипала, бажаючи потай набрати собі ложечку. Ранками, коли сходило сонце, жінка розчісувала повільно довге, темне волосся малої і зав'язувала в коси стрічки, але все чорні. Вдягла її в чорну плахточку і у вишиту чорним сорочечку. На ніч співала гарних, але смутних
