— Це фізично неможливо,— відповів Кілліан, і далі посміхаючись. — А камера — ось вона. — І він узяв камеру в техніка, що стояв поруч. — Заряджена й готова до дії. А ось вам і касети. — Від подав Річардсові невеличку, на диво важку довгасту коробку, загорнену в промащену тканину.
Річардс опустив камеру в одну кишеню куртки, а касети — в другу.
— Добре. Де ліфт?
— Не поспішайте,— зупинив його Кілліан. — Ви маєте ще трохи часу… власне, дванадцять хвилин. Відлік дванадцяти годин, які даються вам як фора, офіційно починається о шостій тридцять.
У залі знову здійнялося ревище. Оглянувшись через плече, Річардс побачив на сцені Лафлінга. Бен співчував йому від щирого серця.
— Ви мені подобаєтесь, Річардсе, і я сподіваюсь, вам добре поведеться,— сказав Кілліан. — У вас є примітивний, але свій стиль, який аж за душу хапає. Я, бачте, колекціонер. Захоплююсь печерним мистецтвом та матеріальною культурою Стародавнього Єгипту. Ви стоїте ближче до печерного мистецтва, ніж до моїх єгипетських ваз, та це не суттєво. Мені дуже хочеться зберегти вас — для колекції, якщо дозволите, так само, як я зібрав колекцію азіатських печерних малюнків.
— Поспішіть скористатися з біострумів мого мозку, сучий ви сину. Вони у вас є записані.
— Я хотів би дати вам одну пораду,— провадив Кілліан, незважаючи на Річардсові слова. — Практично у вас немає ніяких шансів. Та й не тільки у вас, бо на переслідуваного полює вся країна, а ловці — люди надзвичайно треновані й озброєні складною технікою, про яку ви навіть уявлення не маєте. Але якщо ви не наробите шереху, то протримаєтесь довше. Налягайте на ноги, замість того, щоб хапатися за зброю, навіть якщо ви її роздобудете. І тримайтесь ближче до своїх людей,— він покивав пальцем, ніби підкреслюючи сказане,— а не до отих порядних обивателів із середнього класу, з якими ви щойно зустрілися. Вони вас ненавидять. Для них ви — уособлення всіх страхіть у наші похмурі, ненадійні часи. Те, що ви бачили в студії,— не тільки вистава, влаштована на наше замовлення. Вони справді ненавидять вас. Ви це відчули?
— Так,— відповів Річардс,— відчув. Я їх теж ненавиджу.
Кілліан усміхнувся.
— Ось тому вони й готові знищити вас. — Він узяв Річардса під руку; потиск його пальців був на диво міцний. — Сюди.
Позаду було чути, як Боббі Томпсон дрочить Лафліна на втіху публіці.
У білому коридорі глухо відлунювали їхні кроки — Роджерс і Кілліан були самі. Зовсім самі. А в кінці коридора виднів один-єдиний ліфт.
— Тут наші стежки розходяться,— промовив Кілліан. — Це — ліфт-експрес. Дев’ять секунд — і ви на вулиці.
Він учетверте подав Річардсові руку, але той знову не потис її. Одначе на хвилину затримався.
— А що, якби я забрався нагору? — спитав він, кивнувши головою на стелю і всі десятки поверхів, що здіймалися над
