повернути компанії «Брікгіл», Манчестер, штат Нью-Гемпшір». їх надрукував Річ іще з одним хлопцем. У нас на Бойлстон- стріт, де ми збираємось, є друкарський верстат. Щодня надсилатимеш мені дві свої плівки в коробочках із цими наклейками, а я з Бостона пересилатиму їх до Будинку розважальних телепрограм. Користуйся екстреною поштою. Вони нічого не зможуть уторопати.
Машина притулилася до краю тротуару навпроти готелю.
— Я віджену машину назад у гараж. Якщо виїжджатимеш з Манчестера, обов’язково зміни цей маскарад. Доведеться тобі стати хамелеоном, брате.
— Скільки, на твою думку, я буду тут у безпеці ? — спитав Річардс, а сам подумав: «Моє життя в його руках». Здавалося, він уже не міг вирішувати сам за себе. Річардс відчував, як виснажився мозок, так само, як відчував запах власного тіла.
— Кімнату зарезервовано на тиждень. Може, тебе це влаштує. А як ні — зорієнтуєшся на місці. У твоїй валізі є адреса одного хлопця з Портленда, штат Мен. Тебе переховають на день чи два. Не задарма, звичайно. Але люди надійні. Ну, мені пора. Заплачено за п’ять хвилин. Довше тут стояти не можна.
— Скільки з мене за все? — спитав Річардс.
— Шість сотень.
— Ти здурів? Ці гроші навіть видатків не покриють.
— Покриють. Ще й для сім’ї кілька доларів залишиться.
— Візьми тисячу.
— Тобі самому гроші знадобляться. Я знаю, що кажу.
Річардс безпорадно глянув на нього.
— Господи, Бредлі…
— Надішлеш нам ще, як заробиш. Надішлеш мільйон. Влаштуєш на нашій вулиці свято.
— І ти в це віриш?
Бредлі лише всміхнувся лагідною, сумною усмішкою.
— Тоді навіщо ти так багато робиш для мене? — спитав Річардс навпростець. — Я ще розумію, коли ти мене переконував. Я сам би так учинив. Але ж і твої дружки, мабуть, без грошей лишились.
— Вони знають, що до чого.
— Це ти про що?
— А про те, що нам втрачати нічого. Якщо ми ніколи не зважимось на ризик, то нам усім кінець. Марно чекати, що повітря стане чистішим. Це однаково, що провести трубу від плити до себе в кімнату, ввімкнути телевізор і чекати, що буде
