Чоловік, який сидів поруч, нервово сіпнув рукою.
— Це правда, що на медогляді добру третину відсівають?
— Не знаю,— відповів Річардс.
— Господи,— вів далі чоловік. — У мене хронічний бронхіт. Може, хоч на «Колесо» візьмуть…
Річардс мовчав, не знаючи, як розрадити сусіду. Його дихання нагадувало надсадне завивання мотора, коли машина береться на крутосхил.
— У мене ж сім’я,— мовив чоловік з тихим розпачем.
Річардс удав, ніби його зацікавило те, що діється на екрані.
Чоловік довго мовчав. Коли о пів на восьму почалася наступна програма, він обернувся до другого сусіда й знову заговорив про медогляд.
Надворі зовсім стемніло. «Цікаво, чи перестав дощ»,— подумав Річардс. Вечір тягся страшенно довго.
95 проти 100…
Минуло вже пів на десяту, коли «літера Р» пройшла крізь двері з червоною стрілкою. На той час загальне хвилювання вляглось: одні, забувши про страх, з цікавістю стежили за екраном, інші куняли. Прізвище чоловіка, у якого грало в грудях, починалося на Л, і його викликали годину тому. «Цікаво, відсіяли ні»,— байдужно подумав Річардс.
Довгасту, викладену кахлями кімнату, де відбувся медогляд, заливало штучне денне світло. Знуджені лікарі розташувались один за одним, наче робітники на конвеєрі.
«А може б, котрийсь і мою доньку оглянув?» — гірко подумав Річардс.
Всі знову підносили картки до вмонтованого в стіну фотооб’єктива, а потім вишикувались, як їм було велено, перед довгим рядом вішалок. Підійшов лікар у білому халаті, тримаючи під пахвою великого блокнота.
— Роздягайтесь,— сказав він. — Одежу вішайте на ці гачки. Запам’ятайте номер над своїм гачком і скажіть його черговому після огляду. Про свої цінності можете не турбуватися. Нікому вони тут не потрібні.
«Цінності! Нівроку собі жарти»,— подумав Річардс, розстібаючи сорочку. Порожній гаманець — у ньому було лише кілька фотографій Шійли та Кеті, квитанція — півроку тому замінив підошву на черевикові, кільце з одним-єдиним ключем від квартири, дитяча шкарпетка, що не знати як опинилась у кишені, та пачка сигарет «Блемс», яку видав йому автомат. Ото й усе.
На ньому були хоч латані труси — Шійла наполягала, щоб він їх носив,— а інші й того не мали під штаньми. Невдовзі всі стояли голі, схожі один на одного, мов близнюки, а те, що теліпалось у них між ногами, було наче й не їхнє. Кожен тримав у руці свою картку. Декотрі тупцювали на місці, хоча підлога була не холодна. Слабкий запах спирту викликав тужливі спогади.
— З черги не виходити,— настановляв їх лікар з блокнотом. — Картки тримати напоготові. Дотримуватись інструкції.
Черга зрушила. Річардс глянув перед себе: біля кожного лікаря стояв полісмен. Він опустив очі й став покірно
