— Потім про це,— сказав Річардс. — Рушайте. Виїжджайте на шосе номер один, там поговоримо. Поліційні пости є?
— Н-н… так. Сотні. Вас схоплять.
— Тільки не брехати, місіс Вільямс. Добре?
Спочатку машину нервово сіпало, потім вона попливла рівніше. Рух, здавалося, заспокоював жінку. Річардс повторив запитання про пости.
— Довкола Льюїстона,— сказала вона приреченим голосом. — Там вони впіймали того, другого злоч… чоловіка.
— Це далеко?
— Миль за тридцять, а то й більше.
Річардс навіть не припускав, що Парракіс заїде аж так далеко.
— Ви мене зґвалтуєте? — спитала Амелія Вільямс так несподівано, що Річардс мало не вибухнув реготом.
— Ні,— відповів він. Потім сухо докинув: — Я одружений.
— Бачила я її,— сказала жінка з такою ноткою сумніву в голосі та самовдоволеною посмішкою на обличчі, що Річардсові захотілося дати їй добрячого ляпаса. «А ти порийся в смітті, суко, коли їсти хочеться. Вбий пацюка, що ховається в хлібниці; вбий його щіткою, а тоді побачимо, що ти скажеш про мою дружину…»
— Можна мені тут вийти? — спитала вона благально, і Річардсові стало трохи шкода її.
— Ні,— сказав він. — Ви — моя захисниця, місіс Вільямс. Мені треба дістатися до Войтфілда, це в Деррі. Ви маєте подбати про те, щоб я туди доїхав.
— Це ж сто п’ятдесят миль! — зойкнула жінка.
— А мені сказали —сто.
— Вони помиляються. Ви нізащо туди не добудетеся.
— А може, мені пощастить,— промовив Річардс, глянувши на жінку. — Й вам заодно, якщо не схибите.
Місіс Вільямс затремтіла й нічого не відповіла. Вона нагадувала людину, що спить і не хоче прокидатися.
44 проти 100…
Вони Їхали на північ, крізь багряні смолоскипи осені.
Тут не було мертвих дерев, згублених хмарами отруйного диму, як у Портленді, Манчестері чи Бостоні; дерева й кущі палахкотіли всіма відтінками жовтого, червоного та яскраво-пурпурового кольорів. Це збудило в Річардсові щемливу тугу. Ще
