лякайтеся. У вартість входить сніданок. Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався: — А горілку… подаєте? На сніданок? — Будь-яке бажання гостя для нас закон, — відповів портьє. — Неси, — наказав приречено. — Однаково пропадати.
— Дівчина зникла чи тіло знайшли? Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан… Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта… Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована… Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр… Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр — сука. Потрібна сука. — Так тіло є? — Шиллєр. — Нема! — Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: — Володимире Гнатовичу… Що за паніка? Зробимо усе, що треба. — I головне — зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! — замість Сердюка запанікувала Марта. — Ви персона року? — здивувався Шиллєр. — Тоді тіло повинно з'явитися не раніше ніж за місяць. — Зробимо. — Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка: — Щось іще, Володимире Гнатовичу? — Здається… Є свідок, який бачив… Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту. — Нейтралізуємо свідка, — кивнув Баклан. — Скаржитися? — Шиллєр аж підскочив. — Не треба нікого нейтралізовувати! — почав малювати. — «Сірий кардинал»… Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк — «сірий кардинал»? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни! Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися? — Ромо, ти здурів! — перелякано закліпала оченятами Марта. Шиллєр азартно розсміявся. — … А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем'єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера… — Сердюкові в очі: —…заради простої людини!…Де клієнт? Час спливає. — Ви бачили президента в туалеті? — не повірив Баклан. Сердюк насупив брови, задумався… Баклан знизав плечима. — Так свідка нейтралізувати чи хай поживе? — Ти про тіло подбай, — роздратовано буркнув Сердюк.
Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути. — Пішли… Сьогодні риби не буде, — метрах у п'яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша — такого ж старого та давнього. Люба зіщулилася, завмерла. Ні… Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду… Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі — темна каша. Не сьогодні… Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого. Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю — е-е-е, старі люди… — Як тепер жити? — прошепотіла. Вразилася. З тої миті, коли вийшла з Максового авта, побігла як заведена до пішохідного мосту, і аж до цієї ранкової хвилини то була перша думка, що промайнула у голові. До того — бігла. Пам'ятає, як розбурхані емоції кинули на пішохідний міст, як думки вчепилися одна в одну, скрутилися, сховалися в сірникову коробку і та коробка, певно, загубилася на пішохідному мості. Не інакше. А вона, бездумна і натхненна, — бігла, бігла. Дерлася на мостову огорожу, мружилася від вогнів, впала у темну холодну річку, захлиналася, ковтала ротом дніпровську воду, бо мріяла напитися, і ковтала, ковтала, поки вода не потягла донизу… Якби не двійко дивакуватих хлопців… Пам'ятає, як тремтіла на кам'яних сходах набережної, як облаяла рятівників і пішла геть. Серед ночі припленталася на Костянтинівську. У дворі під вишнею сховалася і довго дивилася на Макара з Гоциком, що курили на веранді, ніби у кімнатці не можна. — Збрехала! — спокійно і хижо сказав Гоцик. — Обіцяла повернутися і збрехала! — Може, з нею щось сталося? — якось зовсім непевно відповів Макар. — Піду… — Куди?! — Пошукаю… — Не підеш! — ще більш спокійно і більш хижо сказав Гоцик. — А як підеш — краще не повертайся! — Гоцику, ти себе чуєш? — Хай би зараз повернулася! Я б їй… — Гоцик кинув недопалок, грюкнув дверима. Макар залишився на веранді сам. Опустив голову, раптом тихо і гірко розсміявся. — Так ти, Гоцику, теж… — сказав ніби й тихо. Люба розчула. Порожніми очима дивилася, як зарипіла веранда, як Макар заходив наче заведений — туди-сюди. Як раптом зупинився, був кинув цигарку, вхопився за нову. Викинув. Обережно відчинив двері двадцятисемиметрового космосу, ніби замість кімнатки, кухоньки і коридорчика — суцільна мряка… І зник у ній, як у чорній безодні. Люба на ноги — за вишню руками хапається… До веранди пішла. Не риплять під ногами дерев'яні сходи. Жаліють. Навпроти кімнатки стала. Підібрала кинуту Макаром цигарку. Губами затисла. — Любо…
