улюбленця долі й Перепечая Володимира Сердюка. Розгорнув. Побачив купу судових рішень щодо цукрозаводу… Мать твою… Отже, він переконаний, що першим ударить Сердюка, а Сердюк вже добу під ним ґрунт копає. Ошаленів. Так ошаленів, що коли Іван Степанович врешті розплющив очі, розгублено помацав м'яку шкіру дивана, на якому лежав, підвівся й озирнувся, Ростислав Коноваленко першим забув про дотримання плану. Підскочив до лікаря й одним ударом у щелепу збив його з ніг. Лікар до боїв без правил виявився геть не готовим. Звалився і знову втратив свідомість. Коноваленку — ніби хтось перцю під хвіст. Загарчав… Ногами — по дядькові недвижному. Бив, бив, аж поки тактовна охорона не повідомила — півгодини минули, треба на цукрозавод телефонувати. На третю ночі лікарня залишилася без світла, а Іван Степанович вдруге прийшов до тями на м'якому шкіряному дивані. Озирнувся… За столом розкішного кабінету сидів високий міцний чоловік з глибоко посадженими очима. Виймав документи з його дипломата і по черзі підпалював дорогою запальничкою. До останнього тримав у руці палаючий папір і, тільки коли полум'я починало пекти пальці, кидав у великий, як ванна, акваріум, де вже гойдалися пузами догори яскраві різнокольорові рибки. — Плани змінюються, — грубо повідомив Івану Степановичу. Які, в дідька, плани? Лікар нічого не пригадував. Про плани. Коноваленко закінчив знищувати рибок і документи, уп'явся в лікаря. — Варіант перший. Ми тобі зараз швиденько відновимо морду і ти повідаєш, як син народного депутата Сердюка штовхнув на самогубство дівчину. За правдиву розповідь з деталями отримаєш конверт із грошима і поїдеш додому. Я навіть забуду про твої судові позови. Ти не знаєш, із ким зв'язався, терапевте! — замовк. На дядька з презирством. — Варіант другий. Я покличу двох покидьків, і вони битимуть тебе доти, поки не розкажеш про самогубство на мості. Варіанта третього — нема Твій вибір? — Яке самогубство? — здивувався Іван Степанович, чим автоматично прирік себе на другий варіант. До кабінету ввійшли вже знайомі дядькові «земляки». Коноваленко скривився, жестом зупинив їх. — Почекайте, поки вийду. Мені ваші методи… Зо дві години продрімав у кімнаті відпочинку, о п'ятій ранку повернувся до кабінету — позіхає — і остовпів. «Земляки» сиділи на м'якому шкіряному дивані, втомлено курили і байдуже дивилися на синьо-червоного від крові дядька, що нерухомо лежав посеред кабінету на підлозі, тільки розбиті губи ворушилися ледь чутно: — Хлопці… Яке самогубство? Яке…
Свиря слушну тактику обрав: примічав будинок багатий та пишний, кружляв над ним, заглядав у вікна. А раптом саме тут нова українська влада зраду пестує? Худий голодувальник, коли вони з кумом Микишкою до будинку уряду намірилися, наставив: — Нема там нікого. Влада всі питання на своїх дачах та у своїх палацах вирішує. Свиря запам'ятав, та, скільки не заглядав у темні вікна офісних центрів та реконструйованих старовинних будинків на Подолі, так нічого путнього і не побачив. Аж під ранок зазирнув у віконце розкішного дому на Набережно- Хрещатицькій. Світилося, вабило. На землю став, до стіни притулився й обережно зирк — хто там свічки не береже? І очі на лоба. Пресвята Богородице, матінко Божа! На підлозі лежав той самий дядько, що їх з Микишкою добрим салом з добрим хлібом пригощав. А над ним двійко, певно, бусурманів. Свиря такі підлі пики серед татарви бачив. Ось убік відійшли, поміж собою теревенять… Свиря озирнувся: що би його таке в руки взяти? Під вікном сміття купа: вибирай! Свиря знов — до вікна. Бусурмани раптом завмерли, одночасно повернули голови вбік і швидко, мов хтось їх за мотузки смикнув, вибігли з кабінету. Свиря підхопив з купи сміття шматок металевої арматури… — Що ж за іродова душа добре залізо посеред дороги лишила? Оце би пальця йому відтяти, як ще на колу не сидить… Підкрався до вікна, одним майстерним рухом встромив арматуру в дубову віконну раму, напружився… Чпок! Петлі повідлітали. Свиря обережно прочинив вікно і вскочив всередину.
Лікар Іван Степанович рук-ніг не відчував. Голова… Голова… Роздулася. Велика… Важка. Крається від болю, очі не розплющити. Не бачив, як кум Свиря по-звірячому граціозно вскочив у кабінет, підхопив дядька, потяг до вікна. Привалив лікаря до підвіконня, сам спершу вискочив, дядька — на себе. Витяг. На мить замер. — Півня би червоного бусурманам лишити! Ех, часу нема… — дядька на спину і геть. За мить до кабінету ввійшов Ростислав Дмитрович Коноваленко. Із задоволенням вдихнув свіже — Дніпро поряд — повітря. Тільки на це помічники і здатні — кабінет провітрити після своєї грубої і безрезультатної роботи. Усе сам! Нічого… Ростислав Коноваленко ще замолоду навчився людям язики розв'язувати. Батіг не допоміг. А в нього пряник є. Всівся у крісло і тільки тепер побачив розчинене вікно й шмат арматури на закривавленій підлозі. — Свідок де?! Свідок де, дебіли?! — кричав, а кричати вмів. — Покидьки! Виродки, мать вашу… — Жбурляв у помічників — за мить перед Коноваленком стали — все, що під руку траплялося. А снайпером, мабуть, ніколи не був: цілив мармуровою попільничкою в помічника, а вцілив у акваріум. Дрязь — вода зі склом на підлогу. Кров змила. Чисто стало. На мокрому паркеті мертві рибки упереміж зі склом видавалися екзотичними прикрасами. У кожної справи своя естетика. День другий
