влізеш, їм обом було по двадцять, вони обидва четвертий рік навчалися у столиці, любили однакові пиво, кіно і музику, шалено вболівали за київське «Динамо», дуже поважали кросівки «Nike» і команданте Ґевару, ненавиділи метросексуалів, а не вбивали їх тільки тому, що купили одну на двох туалетну воду «СНІС for men» від Кароліни Геррера. — Де ці виродки з полірованими нігтями, а де Геррера! — виправдовувався Гоцик, надміру поливаючи себе спільним придбанням. На третій тиждень дійшли до суті й поклялися: якщо Макар приведе на Костянтинівську дівчину, Гоцик ночуватиме на лавці у будь- якому з найближчих скверів. І Макар зробить те саме, якщо якась наївна дівка погодиться, щоби Гоцик давив її своєю масою. — Треба знак вигадати, — міркував Макар. — Можна чіпляти на двері стикер із запискою. «Ходу нема», «Тобі у сквер!» чи «Иєс!» — Дурня! — сказав філолог. — Або малювати на дверях хрести. Чи зірочки. Маркером. Кожна дівчина — як збитий літак. Тобі синій маркер, мені — червоний. Ми пам'ятатимемо наші перемоги. — Ліда нас повбиває. — Тоді замикатися зсередини! — не здавався Макар.
Одного теплого жовтневого вечора Гоцик вставив ключа у двері й аж просяяв — двері були замкнені зсередини, а значить, у Макара сьогодні врешті — дівчина плюс секс. Гоцик намірився крикнути у замкнені двері щось оптимістичне, але згадав, як тиждень тому вони з Макаром були на футболі і після влучного удару Мілевського він так бурхливо порадів за улюблене «Динамо», що Макар не втримався на лаві, смикнувся і впав спиною назад. — Мовчу! — прошепотів. Навшпиньки по веранді до виходу. Сів на лавку у дворику, запалив «Прилуки»… і вирішив у сквер не ходити. Краще під вишнею у дворі перекантуватися. Переваг — до біса! Макарові ж доведеться під ранок двері відімкнути, дівчину випустити, і тоді він, Гоцик, роздивиться її на власні очі, а коли згодом Макар брехатиме: «Ноги — від шиї, груди — п'ятий розмір, очі з поволокою, темперамент звірячий» та іншу дурню, він, Гоцик, безбожно жорстоко поверне Макара у сувору реальність, бо точно знатиме, звідки ростуть ті ноги, наскільки затягнуть ті груди і скільки туману в тих очах. — Ні! Не піду до скверу, — порадів уголос. Затягся. Аж з арки у дворик — Макар. Гоцик підскочив. — Макаре, у нас… — і цигарка з рота випала. — Ти… Звідки? — Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава — трохи сексу із заплющеними очима… А що? — У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь… — Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає. — Так у нас двері зсередини замкнені! — Може, ти ключ криво вставляв?.. — Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває. — А хто ж… Гоцик — брови догори: — Гайда з вулиці у вікна глянемо. Пішли. Глянули. Горить у вікнах. — Може, Ліда припхалася? — видав найбанальнішу з версій Макар. — А навіщо двері замкнула? — Виселити нас хоче. — Тоді б за два місяці наперед гроші не брала. — Що робитимемо? — Двері ламатимемо! — вирішив Гоцик. Дурне діло — нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку. — Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда… — Точно. Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері. — Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте… — Чому так ввічливо? — здивувався Макар. — Щоб не налякалися? Гоцик рукою — не відволікай. — …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика — свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала… — Просто тривала — не гірше! — докинув Макар. — Я філолог! Мені видніше, — відрізав Гоцик. І далі: —…чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по- бузувірському винахідлива на тортури… — …смерть? — здогадався Макар. — Кара! — Круто! — визнав Макар. — Я філолог, — нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. — Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли? За дверима — ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла — наче брижі на воді. — Не бісися! Досить! Не вистачало ще, щоби веранда завалилася. Треба щось інше придумати. — Макар відтяг Гоцика від дверей. Всілися на дерев'яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут — стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить: — Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… — вичерпалася. — Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! — крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. — Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала якась тварюка! — Я її не люблю! — перелякався Макар. — Мовчи, — наказав Гоцик. І бабі Розі: — То як? — Ах ви ж паскудники! — не на жарт розсердилася старенька. — Як же ви всі мені остогиділи! Дали би мені автомата, я б вас усіх одним патроном! Від бабиного крику одна за одною почали відчинятися інші двері, і Макар із Гоциком з подивом дізналися — на другому поверсі крім них і баби Рози живе купа народу. — Розо Сиґізмундівно! — спокійно сказав лисий дядько у великих окулярах. — Я вас порішу без жодного патрона! Йдіть уже спати! П'ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю! — Люди! Де біда? Де? — випурхнула зі своєї орендованої нірки довгонога білявка з мотивацією матері Терези. — Я можу викликати МНС. У мене з учорашнього вечора є прямий телефон їхнього міністра. — Я так і знала — ти заплатив за життя у клоаці! — Пишна жіночка років сорока роздратовано глянула на компанію і дала ляпаса худому чоловіку, що виник поруч із нею. Макар штовхонув Гоцика. — Пішли. По пиву… А не п'ється пиво під вікнами власного, хай і тимчасового, дому!
