світла, що відбивалося від снігу, який маленькими острівцями лежав серед зеленуватого океану молодої травички. Від того світла вона розічхалася, розплакалася й наосліп почовгала до бабусиної лимонного кольору хатинки. Дивно, але настрій почав покращуватися. Вона взяла свій потертий телефон і набрала номер друга. І хоча він був занятий, сказала, що їй потрібна компанія, бо навушники залишилися вдома. Він терпляче слухав про вчорашній вечір, вони, як завжди, щиро сміялися зі взаємних дотепів. Завершила розмову з відчуттям легкої досади від того, що не могла сказати цьому другові, як насправді не по-дружньому його любить. Не могла, бо не хотіла ставити на карту їхні прекрасні й теплі стосунки. Прийшла до бабусі. Усілася на кухні. Бабуся Віруся розмовляла по телефону із заокеанською подругою, з якою навчалася ще в технікумі, але от змогла зберегти той теплий промінчик їхньої дружби. Бабусине обличчя осяювала щира усмішка, вона говорила слова любові, згадувала, як було тепло в їхній невеличкій хатинці в маленькому Галичі — завжди тихо й спокійно, а ще чисто- чисто. Але красномовнішими сяяли її, сповнені вдячності, очі. От би змогти хоча б щось пронести так через життя. Бабуся це вміла. Не лише дружбу. А й кохання — справжнє, з першого погляду, і вічне, яке перетерпіло все. Жаль, бабуся не видала якогось посібника, де б виклала свою мудрість і, можливо, якісь хитрощі. Та вона ніколи не давала порад. Щось радила, але, наштовхуючись на найменший опір, одразу починала висловлювати сумніви стосовно своєї ж поради. Завжди казала, що все буде так, як має бути. Паралельно з розмовою по телефону бабуся заварила каву. У старій кавоварочці, яка вже декілька разів ремонтувалася. Кава з неї виходила не найкраща, але от на бабусиній затишній кухні завжди смакувала з великого такого горняти. Рука потягнулася вже за четвертим пампушком, наче з картинки змальованим. А в думках не було нічого про фігуру. Може, такі миті і є щастям? Бабуся закінчила свою теплу розмову й тихенько промовила: «Запроси свого друга на пампушки». І внучка вперше беззастережно послухалася. Набрала есемеску. Відповіді не було. Кава в горнятку вистигала, та душу зігрівала розмова. В двері дзеленькнули, на порозі стояв він зі своєю неповторною усмішкою: «Відмовитися не міг. Хоча плани були інші». Подарував бабусі квіти, а вона йому — свій щирий усміх. Мабуть, вона фея. Добра фея. Яку слід слухатися. А може, секрет, в її імені? Може, вона просто все життя вірить? І цю її віру сумнівам піддавати не треба. Вікторія Наймановська
Яблуневий сад із феями
Бабусині оповідки, як і пиріжки, теплі й затишні. Вони схожі на картате покривальце. У нього так і хочеться загорнутися з головою і… мріяти, мріяти! Дім завжди тебе зігріває, і перебувати в ньому, серед рідних, «цілющих» людей — невимовне щастя. Це твоя територія — і все. Без слів. Сонце вже сідає за дахи будинків, а небо стає ніжного фіалкового кольору. Беру до рук улюблену книжку, та чомусь сьогодні читання не йде. Натомість у голову роєм лізуть думки про минуле, гарячі спогади з того часу, коли теплі руки заплітали мені волосся, відганяючи сон, готували неповторний м’ятний чай. І яблучні пироги. Інколи крізь спогади передається навіть тепло долонь і голос. Сьогодні свіжу м’яту не так легко знайти (бо лише поряд із ріднею все на відстані витягнутої руки). Тому зараз насолоджуюся придбаним у магазині чорним «Hyleys» з мелісою та м’ятою. Звичайно, невимовний багатий смак із пакетика неможливий, а недоречний запах лікарських рослин ніколи не зрівняється з тим натхненним бабусиним напоєм. Але добре, що тепло зеленого кухлика зігріває долоні, заколисує мене. Закутана по вуха в овечий плед, подарунок коханого, сиджу на підвіконні й дивлюся на зеленувато-жовте листя, старечі передосінні дерева, де за яблунею, у самому кутку, причаїлися феї. Я не знаю, як вони виглядають, певно, що дуже гарно, але постійно відчуваю їхню присутність, особливо вночі. І теплі руки ще досі відгонять від мене сновид уранці. Мій хлопець каже, що бабуся так багато говорила про цих казкових створінь, що згодом і сама зменшилася й відростила собі прозорі крильця. Це було б дуже гарно. Бо я сумую за нею, хочу колись знову зустрітися, пригорнутися і вже самій напувати власноруч приготованим м’ятним напоєм із лимоном. А поки я сиджу, споглядаю осінні картинки, що змінюються в калейдоскопі життя надто швидко. Бачу це і за кожним ковтком чаю розумію, що феї вже не прилетять, якщо не цінувати їх за життя. Лише поправлять уві сні волосся й піділлють кущик м’яти в саду. Вікторія Наймановська
Фронтовий лист і волошки
