порятунком. Хто б міг подумати? Але ще зовсім недавно ми щасливо сміялися разом, переглядаючи улюблену передачу та попиваючи запашне капуччино з веселих горняток у крапочку. Сміялися… Та розмова вже не клеїлася. Ніби різні світи, різні планети. Звук, слова летять і… не долітаючи, відбиваються й падають, не сприйняті, на підлогу. Різні мови. — Дивись, — кричала я, — намагаюсь, усе роблю для нас, люблю тебе. Та ти мені зовсім не приділяєш уваги, не говориш теплих слів… А я люблю тебе… «Себе, себе, себе…» — розумів ти. — Це я все роблю для нас. Як давно я просив тебе сплести мені светр, а тобі все ніколи… І знову прірва. Мовчання, вакуум. А що казати далі? Навіщо? Слова всередині у кожного, а зрозуміти дано не всім. Коли розійшлися, прірва здавалася ще більшою, нездоланною. Та думки були вже вільні. Вони снували, снували, аналізуючи й зважуючи, чіпляючись одна за одну. Чому так трапилося? Адже любили, горіли. І зараз заснути не можу, засиджуючись допізна, поки сон не зморить у кріслі, — тільки б не лягати у те порожнє ліжко… без тебе. Наче самі собою потрапили до рук спиці та клубок м’якої, теплої вовни, що залишився ще від маминого рукоділля. Думка за думкою, петля за петлею. Отак і наші вчинки, слова, дії, зачіпляючись одне за одне, створюють картину наших стосунків. Непомітно для мене половина светра була готова. І зараз, тримаючи його, відчувала у серці таке тепло, що жодний сон не міг би здолати. Тепер єдине бажання — закінчити справу. А далі що? Телефонний спів повідомлення розігнав думки. «Зустрінемося? Поговоримо? Скучив». «Так. Завтра. У нашій кав’ярні». На зустріч летіла, немов виросли крила. Плетений подарунок тихо лежав у пакеті, гріючи надію. «Усе налагодиться», — крутилося дзиґою. Так і сталося. — Ти дуже красива і дуже потрібна мені, — в його очах тієї миті купавсь увесь світ. — Я сплела тобі светр… — пересилюючи стиснуте від хвилювання горло, вимовила я. — Я тебе… — Не треба, я зрозуміла… І я… Нарешті ми сказали все зрозумілою для іншого мовою… Навчилися. Ірина Мацко
Крихти
Не знаю, чому мені дістаються лише крихти… Я збираю їх, вириваю, бережу, плекаю та охороняю, а інколи й сама їх вигадую, уявляю і… здається, що вони й справді є. Та коли зовсім уже голод допікає, коли хочеться вити від бажання насититися — зриваюсь і вириваю їх у інших. Чи втамовує голод пташина, коли збирає крихти? Довго, наполегливо, цілеспрямовано… Мабуть, утамовує. Крихти любові, крихти щастя… Коли вже вдасться вдосталь утамувати голод, що триває надто довго? Книга, що лежала переді мною, якось несподівано опинилася поряд, ніби кликала зазирнути в неї. Давно я не гортала Біблію… Колись, іще маленькою, читала її під пильним оком бабусі, вважаючи, що не можна отак змушувати дитину читати, якщо вона не хоче, хай навіть Біблію. Утім, бабуся вважала інакше. Стара книжка, написана ще старослов’янською мовою, сторінка за сторінкою, ставала дедалі зрозумілішою та цікавішою. Однак на цьому моє читання закінчилось. І от зараз — ця Книга. «Отож, пильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного!» (до Римлян 14:19). «Терпіть одне одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження…» (до Колосян 3:13). «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!» (1-ше до Солунян 5:21). Тримайтеся… Боже, а чи буває абсолютне щастя? В усіх розуміннях? Кожна мить, кожна хвилина? Чи, може, ті крихти, які я збираю, і є щастям? Адже саме по крупинці зібравши, починаєш відчувати їхню вагу й цінувати. Щастя абсолютне не сприймалося б так, як його окремі миті, яких очікуєш і особливо гостро відчуваєш. Моє серце й душу раптом заполонили особливі почуття. Радість, піднесення, блаженство і… щастя. А й справді… Як же назвати, якщо не щастям, веселі очі діточок, що сяють здоров’ям? Теплі руки коханої людини чи коротке повідомлення «Як ти, рідна?» посеред робочого дня від дорогої людини, гарячі поцілунки при зустрічі? Рідний голос батьків, які радіють злетам і заспокоюють при падінні? Задоволені личка твоїх малят, коли даруєш їм казку? Саме ці крихти і є щастям, любов’ю… Лише треба їх побачити й зібрати. Ірина Мацко
Нашепчу вам сон на вушко
