Вона завжди вибирала не тих чоловіків. От і знову: зламані крила, сіль на щоках і пустка в серці. Зібрала докупи друзки вщент розбитих надій, укинула до сумки дві улюблені книжки, записника й носові хустинки та поїхала до бабусі. Ніщо так не лікує душевні рани, як її смачний і наваристий квасолевий суп, духмяно-золотавий м’ятний чай і балачки про все на світі. Коли роз’ятрене серце трішки заспокоїлося, а сірі сни змінилися на кольорові, їй стало значно легше дихати. Так дивно, але вона досі не помічала, як багато снігу насипало за вікном, повітря пахло святом і солодкою кутею! Наближалося Різдво. — Доню, а ти знаєш, яку цікавинку я тобі зараз розповім? — усміхаючись, промовила бабуся, замішуючи тісто на пироги. — Яку? — питально підвела вона очі з-під паруючої миски з гречаною кашею і завмерла в очікуванні чогось незвичайного. — Кажуть, що у Різдвяну ніч трапляються справжнісінькі дива й збуваються найпотаємніші бажання, — загадково розпочала свою розповідь бабуся. — Лишень не кажи, що ті бажання виконує рум’янощокий Дід Мороз верхи на круторогому олені! — спробувала пожартувати дівчина. — Переста-а-ань! — жартівливо насварила її бабуся. — Ми з тобою дорослі дівчатка й обидві добре знаємо, що Дід Мороз не їздить на оленях, а ходить пішки, з торбою подарунків за плечима. На оленях — то Санта-Клаус. Але я не про те. Тож хочеш — вір, а хочеш — ні, але рівно опівночі, на Різдво, коли зірки світять по-особливому яскраво, а сніжинки грайливо витанцьовують у повітрі, для людей відкривається небо. І лише той, хто по-справжньому вірить у дива, вийде опівночі на вулицю, закине голову догори й тричі голосно прокричить небу своє бажання, лише той, хто справді насмілиться так зробити, отримає те, про що так сильно мріє. Його бажання здійсниться! А найголовніше — небеса йому всміхнуться! Дівчина сиділа й слухала, жадібно ковтаючи кожне слово бабусі, аж коли опам’яталася: — Ба, і ти справді у це віриш? — скептично перепитала, приховуючи свій інтерес. — Звісно, що так! — бадьоро відізвалася бабуся, чаклуючи над вишневою начинкою для пирогів. — Ось тільки бажань у мене особливих нема: діти, внуки здорові, та й мені гріх Бога гнівити — в суботу ввечері по телевізору показують мою улюблену передачу, а поштар вчасно приносить листи. Чого мені ще треба? Інша справа — ти. — Я? — стиха озвалася вона. — Тобто ти хочеш, аби я посеред глупої ночі пішла надвір надривно гукати щось у темне небо? — Я не знаю, мені здалося, що ти цього прагнеш, — завважила бабуся, — та й бажань у тебе, мабуть, багато. Ти молода й віриш у дива! Чому б і ні? — Не знаю… — невпевнено повела плечима вона, колупаючи ложкою вже холодну гречану кашу. — Щось мені не дуже в це все віриться… Після святкової різдвяної вечері, коли кутя була по-особливому смачна, а родинна розмова — по-особливому тепла, всі потроху почали розходитися спати. — Я ще трішки подивлюсь отут телевізор, добре? — озвалася. — Добре, доню, — усміхнулася бабуся й хитро їй підморгнула, — дивовижної тобі ночі! Коли, здавалося, поснули вже всі навкруг, і навіть товстий рудий кіт мирно згорнувся калачиком у глибокому сні на дивані, вона глянула на годинник. 23:49. Час збиратися, якщо вона дійсно хоче це зробити. Як була — у піжамі — вступила босоніж у бабусині теплі бурки, надягла поверх татову куртку з величезним каптуром, ухопила в руки мобільний і гулькнула за двері, туди, де темно й літають сніжинки. Ніч стояла тиха, традиційно поскрипував під ногами сніг, і навіть жодний пес не подавав голос. Усі спали. «Ні, ну це ж треба до такого дійти! — подумки розмовляла вона сама із собою. — Усі нормальні люди сплять! Здавалося, спи й собі! Е, ні — див їй, бачите, захотілося!» Глипнувши на мобільний годинник, вона помітила, що вже час. Рівно північ. Підняла голову до неба й майже почула свій голос збоку — приглушений, кволий, ніби горло стискали сталевими лещатами: «Небо. Ти мене чуєш?..». І ще раз, але вже набагато голосніше: «Небо! Ти чуєш мене? Я хочу Кохання! Справжнього, вірного, взаємного Кохання!». Ще раз, утретє, її голос лунав уже так дзвінко, як тільки міг лунати голос людини, що сподівається на Диво: «Небо! Будь ласка! Почуй мене! Я прошу!». Умить звідусіль почувся шалений гавкіт сусідських собак. Розбуджені її гучним криком, вони повискакували зі своїх буд і добросовісно відпрацьовували смачні кісточки, котрі отримали на вечерю від своїх господарів. «Ну, хоч хтось мене таки й почув, — гірко всміхнулася сама собі, — тепер зі спокійною душею можна йти спати». Вона тихенько прошмигнула до себе у спальню, погасила світло й сховалася під теплою ковдрою. У сусідній кімнаті крізь сон усміхалася бабуся. А там, нагорі, розпочиналося її Диво. * * *
