РЕЙ БРЕДБЕРІ
ТУМАННИЙ ГОРН
Там, в холодних водах, далеко від землі, ми щоночі чекали, коли прийде туман. Він
приповзав, і ми змащували мідні деталі механізмів, вмикали ліхтар на вершині кам’яної
башти. Два птаха в сірому небі, МакДанн і я, слали промінь: червоний, білий, потім знову
червоний на пошуки самотніх кораблів. А як вони не побачать наших вогнів, не біда, завжди
є наш голос, величний глибокий рев Туманного Горна. Він продирався крізь клапті туману, і
перелякані чайки здіймалися геть, наче підкинуті карти, а хвилі піднімалися і шипіли…
— Тут самотньо, але ж ти до цього вже звик, правда? — спитав мене МакДанн.
— Так, — відповів я. — Слава Богу, ти гарний співрозмовник.
— Що ж, завтра твоя черга їхати на континент, — сказав він. — Танцювати з дівчатами та
пити джин.
— Скажи, МакДанне, про що ти думаєш, коли я залишаю тебе тут одного?
— Про таємниці моря, — МакДанн запалив люльку.
Було чверть на восьму. Холодний листопадовий вечір, опалення увімкнене, жовтаве світло
заливає все навкруги, у глибині башти реве Туманний Горн. На 100 миль від берега жодного
поселення, лише дорога самотньо плететься крізь безлюдні землі до моря, декілька
автомобілів на ній, двомильна смуга холодної води аж до нашої скелі та вряди-годи якийсь
корабель.
— Про таємниці моря, — задумливо промовив МакДанн. — Ти знав, що океан, чорти б його
взяли, найбільша в світі сніжинка? Він тремтить, нуртує, тисячі форм і барв, і ніколи не
повторюється. Дивовижно! Одної ночі, багато років тому, коли я був тут сам, з глибин
піднялися усі риби моря. Щось заставило приплисти їх в нашу бухту. Тремтячи і
виблискуючи, вони завмерли тут і пильно вдивлялися в промені ліхтаря – червоний, білий,
