облуплена лисина.
Кожен тримав в одній руці березовий келих, в якому горів синім полум'ям міцний шмурдяк, а в другій — велику золотисто-прозору тараню.
— Будьмо! — сказав водяник і перехилив келих. — Бульк!
Пальовик і собі перехилив келих і скривився:
— Уу!
Лісовик теж скривився, перехиливши келих, і вломив, закусюючи, тараню:
— Трісь!
Хвилину помовчали.
І саме в цю мить верховіття дерев поривчасто зашуміло од вітру.
Польовик Уу підніс догори палець:
— О! Важливе оперативне повідомлення! Вітрюган-хуліган Катастрофа доповідає, що з Країни Місячних Зайчиків летять сюди пугач Ух та сова Софка. Несуть якусь дівчинку. Супроводжує їх місячний зайчик Олелько. Що робитимемо, хлопці?
— Гм! Уже летять… — роздумливо мовив водяник Бульк. — Треба щось робити.
— Передусім треба нейтралізувати того місячного зайчика Олелька. Це головне, — сказав лісовик Трісь, — Інші нам до лампотури.
— Правильно! — кивнув Уу. — А як?
— Дуже просто, — сказав Бульк. — Хай твій Катастрофа надмухає сюди швиденько нічну хмару Чорнару. Вона затулить на небі місяць. І місячний зайчик зникне, як булька на воді.
— Правильно! — сказав Трісь.
— Чув, Катастрофо? — глянув угору Уу. — Давай виконуй, дорогий!
— Даю-у-у! — прогуло над верховіттям дерев.
І за хвилину нічна хмара Чорнара вже гасила на небі зірки й насувалася на місяць. Мить — і темрява огорнула ліс.
— О! — сказав Бульк. — Тепер і Олелько нам до лампотури! Хай прилітають банькаті з тією дівчинкою.
— Хай! — сказав Трісь. — Ми її трошки полякаємо. Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!
— Тільки якщо ви думаєте, хлопці, що я тут довго стоятиму, ви помиляєтесь, — сказала з неба хмара Чорнара. — Мене вже лоскоче-піддуває вітер Вітя. Ще трохи, і я не втримаюсь — відлечу.
— От уже той вітер Вітька! — з досадою сказав польовик Уу. — Ніяк не можу його прибрати до рук. З Катастрофою жодних проблем. Вітрюган-хуліган, а слухається, як першокласник. Що загадаєш, те й зробить — рушить, ламає, перекидає… Одне слово — Катастрофа. А Вітька віялом помахує, у спеку прохолоду навіює, у негоду теплим подихом зігріває. А щоб дах з будинку зірвати, дерево зламати абощо — годі й думати. Зараза! Якщо силове що й робить, то тільки мені в пику, на зло.
— Хлопці! — відчайдушно загукала згори Чорнара. — Швидше щось робіть, бо от-от виштовхає мене Вітька.
— Давай, Уу, лети мерщій до Гургура та його жінки! Оно вони за Чорнарою, як завжди, лаються, — сказав лісовик Трісь.
— Правильно! — мотнув головою водяник Бульк.
Польовик підскочив і злетів у небо.
За Чорнарою на брудних грозових хмаринах-перинах сиділи й лаялися грім Гургур Петрович та його дружина блискавиця Блисьблись Іванівна. Товстун Гургур Петрович раз-у-раз бив себе здоровенницькими кулачищами по пузатому животу-барабану, а худюща нервова Блисьблись Іванівна хвиськала вогненним батогом.
— О! Ну чого ти знову вискочив?! — верещала вона. — Я ще не блиснула, а ти вже гуркочеш!
— Набридло! Набридло! Набридло! — бубонів він. — От кину тебе й повіюся світ за очі!
— Кому ти потрібен, балабон!
— Не хвилюйся! Онде мене вже кілька малих підприємств запрошували. У відділ реклами.
— Тьху! Комерсант пузатий!
Польовик Уу підлетів до них, привітався й сказав:
