той, хто слухав цю розповідь, перепитував: Якому штормові? – від чого оповідачеві відбирало мову. Проте шторм був, у цьому сумніватися не випадало, про те свідчив жах, який довелося пережити учасникам тієї події, безпосереднім і випадковим, і тим, хто мало не потонув у морі, і тим, котрі переживали за них на березі, серед них були й торговці з Кани та Сафеда, що опинилися там у своїх справах. Саме вони й рознесли новину по всіх околицях, прикрасивши її багатьма вигадками – плодами своєї уяви, а крім того, як то зазвичай буває з новинами, чим більше минало часу від її виникнення й чим далі вона доходила, тим менш вірогідною ставала, й коли ця новина, яку вже важко було назвати новиною, дійшла до Назарета, то вже неможливо було сказати, чи чудо відбулося насправді, чи йшлося лише про випадковий збіг між словом, яке вилетіло на вітер, і вітром, що припинився відразу, бо вже виснажився на той час, коли його підхопив. Проте материнське серце не одуриш, і Марії вистачило цього майже завмерлого відлуння про далеке чудо, щоб вона переповнилася впевненістю: її син, що покинув батьківський дім, сотворив чудо. Вона гірко плакала, ховаючись по кутках і докоряючи собі за те, що ница материнська гординя не дозволила їй відразу розповісти Ісусові про відвідини янгола та принесену ним новину у сподіванні, що з півдесятка стриманих слів зможуть повернути додому того, хто покинув дім із закривавленим серцем. Не мала Марія змоги полегшити свій гіркий смуток, поділившись своїм горем із дочкою Лізією, бо на той час Лізія вже вийшла заміж і жила зі своїм чоловіком у селі, яке називалося Кана. З Яковом вона не сміла заговорити, він досі був сам не свій від люті після останньої зустрічі з братом, а особливо він дратувався, згадуючи про жінку, яка з ним була. Та вона йому в матері годиться, мені в матері годиться, й відразу видно, що має досвід і в житті, й у тому, про що навіть говорити соромно, а річ у тому, що власний досвід Якова був дуже вбогий і в першому, й у другому, та й де він міг би його набути в такому глухому закутні, як його рідне село. Тож відвести душу Марія могла тільки з Йосипом, сином, який не тільки ім’ям, а й характером найбільше їй нагадував її небіжчика чоловіка, але він не міг її втішити: Ми розплачуємося за те, що вчинили, мамо, і боюся, Ісус пішов від нас назавжди, він уже ніколи сюди не повернеться, так мені здалося після зустрічі та розмови з ним. А ти чув, що про нього розповідають, ніби він наказав бурі затихнути, й вона стихла. Я на власні вуха чув, як рибалки розповідали, ніби він наказував рибі, щоб вона йшла в їхні сіті, й вона туди йшла. Отже, янгол правду сказав. Який янгол? – запитав Йосип, і тоді Марія розповіла йому про все, що з нею відбувалося, від появи жебрака, який насипав у чашку землі, що світилася, й до того янгола, що навідав її уві сні. Вони розмовляли про все це не вдома, бо вдома розмовляти про щось серйозне було неможливо, адже їхня родина була надто велика, ті люди, коли їм треба поговорити без зайвих свідків, ідуть у пустелю, де їм іноді зустрічається навіть сам Господь. І коли син із матір’ю розмовляли, то в якусь мить Йосип побачив удалині на пагорбах, до яких мати сиділа спиною, отару овець і кіз, але отара була невеличка, а пастух нормального зросту, тому Йосип нічого матері не сказав. А коли мати промовила: Ніколи більше не побачу я Ісуса, він замислено відповів: Як знати.
І Йосип мав слушність, коли висловив такий сумнів. Минуло близько року, й Лізія від імені своїх свекра та свекрухи передала матері запрошення на весілля своєї зовиці, чоловікової сестри, яке мало відбутися в Кані, і також веліла їй переказати, що вона може взяти із собою на весілля кого захоче, усім, мовляв, там будуть раді. Марія як запрошена мала право обирати, хто її супроводжуватиме, та позаяк вона не хотіла створювати зайвий клопіт для хазяїв, – от, мовляв, припхалася з усім своїм виводком, багатодітних удів, як відомо, шанують не дуже, – то вирішила взяти із собою лише двох, свого тепер улюбленого Йосипа та Лідію, яка була в тому підлітковому віці, коли ані свята, ані розваги набриднути не можуть. Кана розташована недалеко від Назарета, десь за годину пішого ходу, й у цю лагідну осінню погоду така прогулянка може принести втіху навіть у тому випадку, коли в її кінці нас не чекає весільна гулянка. Вони вийшли з дому ще до схід сонця, щоб Марія встигла допомогти господарям у підготовці до весільного бенкету, де буває тим більше роботи, чим більше народу веселиться та розважається. Лізія вийшла назустріч матері та сестрі й братові, вони обнялися й радісно привіталися, почалися розпитування про здоров’я, про се, про те, та позаяк робота не могла чекати, Лізія та Марія не стали довго баритися й відразу пішли в дім нареченого, де, згідно зі звичаєм, мала відбуватися гулянка і де жінки з тієї родини вже поралися біля горщиків та всього іншого. Йосип і Лідія залишилися на подвір’ї зі своїми ровесниками, щоб приєднатися до їхніх розваг, – хлопці влаштували ігри, дівчата організували танці, й так тривало до самого початку весільної церемонії, коли всі побігли, дівчата разом із хлопцями, за чоловіками, що супроводжували нареченого, то були його друзі з традиційними смолоскипами в руках, щоправда, в небі сяяло сліпуче сонце, але, вимахуючи смолоскипами, молодики ніби намагалися довести, що не варто нехтувати жодне джерело світла, навіть таке неяскраве, навіть тоді, коли світить сонце. Сусіди з веселими обличчями повибігали на вулицю, вітаючи нареченого, але благословення приберігаючи до тієї хвилини, коли він вирушить у зворотну дорогу тепер уже з нареченою. Йосипові та Лідії не пощастило побачити, що відбулося потім, але це не
