перекинулося тіло, з якого ринули потоки води, а потім і ноги, й перед ними, наче Левіафан, що виринув із морських глибин, з’явився Пастир, про якого стільки років не було ні чутки, ні звістки, він промовив: А ось і я, і сів на борту човна, якраз на середині відстані між Ісусом і Богом, і, диво дивне, човен зовсім не нахилився в його бік, так ніби Пастир зумів зробити своє тіло зовсім невагомим або витав у повітрі, лише вдаючи, що сидить на борту човна. А ось і я, повторив він, сподіваюся, вчасно прибув, щоб узяти участь у розмові. Розмовляємо ми вже досить давно, але до суті ще не дійшли, сказав Бог, а тоді обернувся до Ісуса: – Це Диявол, про якого ми щойно згадували; Ісус подивився на одного, подивився на другого й побачив, що якби обстригти Богові бороду, вони стали б схожі один на одного, як близнята, хоч правда й те, що Диявол здавався молодшим, зморщок на обличчі в нього було менше, але це могла бути оптична ілюзія, або він просто вмів відводити очі. Сказав Ісус: Я його знаю, прожив чотири роки в його товаристві, коли він ще називався Пастирем, а Бог йому відповів: Треба ж із кимось жити, зі мною ти жити не міг, жити зі своєю родиною не захотів, тож і залишився один Диявол. Він сам мене знайшов, або ти послав мене до нього. Насправді ні те, ні те, просто ми з ним погодилися на тому, що для тебе це буде найліпший вихід. Тож він знав, що каже, коли устами біснуватого з країни Гадаринської назвав мене твоїм сином? Більш або менш. Тобто ви обидва мене обманули. Бути обманутою так чи інак – доля кожної людини. Ти ж сказав, що я не людина. І я це підтверджую, ми можемо сказати – якщо застосувати тут суто технічний термін – що ти втілився в людину. І що ж ви хочете тепер від мене? Це я від тебе чогось хочу, а не він. Але ж ви тут обидва, і я бачу, що його поява не стала для тебе несподіванкою, схоже, ти на нього чекав. Це не зовсім так, але я повинен зазначити, що в будь
якій справі з Дияволом слід рахуватися. Але якщо справа, яку ми сьогодні збираємося обговорити, ти і я, стосується лише нас двох, то чого він сюди приплив, чому ти не проженеш його геть? Можна прогнати геть той набрід, який Диявол тримає в себе на службі, коли він почне набридати тобі своїми діями чи словами, але із самим Дияволом так поводитись не годиться. Але якщо він сюди прийшов, то, виходить, ця розмова стосується і його. Сину мій, не забувай, я тобі вже казав: усе, що цікавить Бога, цікавить і Диявола. Пастир, якого ми по старій пам’яті так станемо називати, щоб не надміру часто згадувати ім’я ворога роду людського, слухав їхню розмову з досить байдужим виразом обличчя, так ніби не про нього йшлося, й усім своїм виглядом спростовував останнє й дуже важливе твердження Бога. Та коли Ісус сказав: А тепер я хотів би почути відповідь на своє друге запитання, він умить насторожився, і стало видно, що він тільки вдає байдужість, хоч досі не промовив жодного слова.
Бог глибоко зітхнув, розглянувся навколо й промурмотів таким тоном, ніби щойно відкрив щось украй несподіване й цікаве для себе: Тут ми з тобою зовсім як у пустелі, а я про це й не подумав. Він знову обернув погляд до Ісуса, зробив довгу паузу, а потім, ніби змирившись із неминучістю, заговорив: Почуття невдоволення, сину мій, було закладене в людське серце творцем усього сущого, тобто мною, але це невдоволення, як і все те, що я створив за своїм образом і подобою, я знайшов там, де воно було, у своєму власному серці, але час, який відтоді минув, не стер його в мені, навпаки, я маю всі підстави стверджувати, що час зробив його сильнішим, нагальнішим і гострішим. Бог зробив тут коротку паузу, ніби давав Ісусові можливість оцінити його вступ, а тоді провадив: Ось уже минуло чотири тисячі й чотири роки відтоді, як я став богом юдеїв, народу, за своєю природою, запального й неспокійного, проте мені вдалося досягти певної рівноваги в моїх із ним стосунках, і я не маю причин нарікати на цих людей, бо вони сприймають мене і сприйматимуть, наскільки я спроможний передбачити майбутнє, дуже всерйоз. Отже, ти задоволений, запитав Ісус. І так, і ні, або, якщо висловитися точніше, я був би задоволений, якби моє неспокійне серце щодня мені не казало: Нічого не скажеш, добре ти влаштувався, адже по чотирьох тисячах років, які не винагородиш жодними принесеними на вівтар жертвами, хоч би якими вони були щедрими й розмаїтими, ти й далі залишаєшся богом крихітного народу, що живе в далекому закутні світу, який ти створив з усім, що є в ньому, тож сам поміркуй, мій сину, чи можу я бути задоволений, постійно маючи перед очима цю прикру очевидність? Не знаю, сказав Ісус, я світу не створював і в такому становищі не бував, тому оцінити його не можу. Оцінити не можеш, а допомогти зможеш. Допомогти як і в чому? Ти можеш допомогти мені розширити мій вплив, стати богом для значно більшої кількості людей. Не розумію. Якщо ти добре виконаєш свою роль, тобто ту роль, яку я передбачив для тебе у своєму плані, то я переконаний, що мине не більш як п’ять
шість століть, і, хоч нам із тобою й доведеться здолати чимало перешкод, я стану богом не тільки для юдеїв, а й для тих, кого на грецький манір назвуть католиками. І яку ж роль ти відводиш мені у своєму плані? Роль мученика, мій сину, роль жертви, бо немає ліпшого способу, щоб розпалити віру й поширити релігію. Медовими устами Бог вимовив слова «мученик» і
