незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те – йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.
Коли він дістався до Сефориса, день хилився до вечора. Довгі тіні, що простяглися від будинків і дерев й були ще помітні, швидко зливалися з землею, так ніби досягали обрію і за ним зникали, наче темна вода за порогами водоспадів. На вулицях міста було мало людей, там не видно було жодної жінки, жодної дитини, лише стомлені чоловіки, які, поклавши біля себе ненадійну зброю, лежали на землі, важко дихаючи, й неможливо було зрозуміти, чи то вони відпочивають, готуючись до нової битви, чи втекли з поля бою. В одного з таких чоловіків Йосип запитав: Римляни близько? Той заплющив очі, потім повільно розплющив їх і сказав: Завтра вони будуть тут, і відвівши погляд, додав: Тікай звідси, забирай свого віслюка й тікай. Я шукаю пораненого друга. Якби ти мав стільки грошей, скільки тут лежить поранених, ти був би найбагатшим чоловіком у світі. А де вони лежать? Вони лежать тут повсюди. А є тут якесь одне місце, куди їх позносили? Так, є, за отими будинками стоїть старий склад, туди знесли багато поранених, може, ти і знайдеш там свого друга, але поквапся, бо мерців звідти тепер виносять набагато більше, аніж заносять туди живих. Йосип добре знав це місто, йому доводилося бути тут часто, по
перше, на заробітках, бо в багатому й квітучому Сефорисі здійснювалося велике будівництво, де завжди були потрібні робочі руки, а по
друге, він приходив сюди на менш значущі релігійні свята, щоб не йти до Єрусалима, бо добиратися туди було далеко й дорого. Тому для нього було неважко знайти старий склад, на який йому вказали, тим більше, що для цього треба було йти на запах крові та людських страждань, можна було навіть уявити собі, що це дитяча гра, коли тому, хто шукає, кажуть: Гаряче, гаряче… холодно, холодно, залежно від того, наближається він до мети чи віддаляється від неї, болить, не болить – і нарешті біль стає нестерпним. Йосип прив’язав віслюка до довгої жердини, що правила за конов’язь, і ввійшов до темної палати, на яку був перетворений склад. На підлозі між розстеленими матами горіли каганчики, які давали дуже мало світла, вони здавалися крихітними зірками на чорному небі, чийого світла вистачає лиш на те, щоб позначити свою присутність, адже ми їх бачимо дуже здалеку. Йосип повільно ходив між рядами чоловіків, які лежали на матах, шукаючи Ананію, вдихаючи суміш сильних запахів, вина й олії, якими змащували рани, поту, лайна та сечі, бо багато з цих нещасливців не могли навіть поворухнутися й тут
таки звільнялися від того, що ослабла воля більше не могла утримувати в тілі. Тут його немає, промурмотів Йосип, коли пройшов весь ряд із кінця в кінець. І рушив у зворотному напрямку, тепер він ішов набагато повільніше, пильно придивляючись до облич, шукаючи ознак схожості, адже всі ці нещасливці були й справді дуже схожі один на одного: бороди, запалі щоки, провалені очниці, обличчя липкі й лискучі від поту. Деякі з поранених проводжали його тривожним поглядом, їм хотілося вірити, що цей чоловік прийшов забрати їх, але вогники надії в їхніх очах швидко згасали, і занепокоєне очікування – кого ж він тут шукає? – тривало. Йосип нарешті зупинився біля вже старого чоловіка з білим волоссям і білою
