Марія кинулася бігти, але хрести були надто далеко, щоб вона могла дістатися до них одним ривком, і вона незабаром сповільнила ходу, та й не дивно, бо після стількох пологів, які відбувалися так часто, її серце вже не те, яким воно було колись. Ісус як слухняний син хотів би бути поруч із матір’ю й тепер, і потім, коли вони переживуть разом одну й ту саму радість або одне й те саме горе, але вона йде так повільно, з такими зусиллями переставляє ноги, так ми ніколи не дійдемо, мамо, й тоді вона робить жест, який означає: якщо хочеш, біжи вперед, і він біжить прямо через поле, щоб скоротити шлях, біжить, не чуючи під собою ніг. Тату, тату, повторює він, плекаючи в серці надію, що його тут не знайде, повторює з гірким розпачем сина, який його вже знайшов. Він добіг до перших рядів, деякі з розп’ятих іще висіли на хрестах, інших уже зняли, й вони лежали на землі, в чеканні, коли їх звідти заберуть, тут не так багато мерців, що мають родичів, які тепер їх оточили, річ у тому, що ці повстанці у своїй більшості прибули здалеку, вони воювали в різних загонах і тільки в цьому місті об’єдналися, щоб дати останній і вирішальний бій, а тепер кожен перебуває наодинці із самим собою, віч
на
віч із ні з чим не зрівнянною самотністю смерті, яку годі передати словами. Ісус не бачить батька, його серце прагне наповнитися радістю, але здоровий глузд підказує: Чекай, ти ще не добіг до кінця, та ось і кінець, він нарешті знайшов свого батька, якого шукав, на ньому майже немає крові, лише великі рани на зап’ястках і ногах, здається, він спить, мій батько, але ні, ти не спиш, батьку, ти не можеш спати з такими неприродно викрученими та скаліченими ногами, добре хоч у когось вистачило милосердя зняти тебе з хреста, а мерців тут так багато, що в тих добрих душ, які про тебе потурбувалися, не стало часу на те, щоб випрямити твої роздроблені й вивернуті кістки. Хлопець, якого звати Ісус, опустився навколішки біля трупа, він гірко плаче, хоче доторкнутися до батька, але не наважується, проте настає мить, коли біль стає сильнішим, аніж страх смерті, й тоді він обіймає нерухоме тіло. Тату мій, тату мій, гірко схлипуючи, повторює він, і тут ще один крик приєднується до його крику: О Йосипе, чоловіче мій, і Марія, що нарешті підійшла, геть засапана й виснажена, почала плакати ще здалеку, бо вже здалеку побачила, як зупинився її син, і зрозуміла, що її чекає. А тепер її плач став ще більш гірким і невтішним, бо вона побачила скалічені та спотворені ноги чоловіка, адже вона не певна, що людина не страждає після своєї смерті від болю, пережитого за життя, а надто в його останні хвилини, можливо, після смерті і справді все закінчується, але водночас ми ніяк не можемо бути певні, що принаймні протягом кількох годин пам’ять про пережиті страждання живе в тілі, яке ми називаємо мертвим, і зникає лише тоді, коли воно остаточно розкладається й зогниває. З ніжністю та обережністю, на які вона ніколи б не наважилася тоді, коли Йосип був живий, Марія спробувала вирівняти жахливі переломи його ніг, бо коли його знімали з хреста, туніка в нього трохи задерлася, й вивернуті та переламані ноги робили його тепер схожим на зламану ляльку. Ісус не доторкався до батька, він лише допоміг матері обсмикнути вниз його туніку, та все одно гомілки мертвого залишилися відкритими, а, мабуть, саме вони з особливою гостротою дають нам уявлення про те, яким тендітним і вразливим є людське тіло. Через те, що гомілки роздроблені, ступні вивернулися й відкрили рани на п’ятах, куди на запах крові злетілися рої мух. Сандалії Йосипа спали з ніг і тепер лежали під стовбуром великого дерева, на якому він нещодавно висів, як його останній плід. Зношені, покриті пилюкою, вони б так і залишилися там лежати, всіма забуті, якби Ісус їх не підібрав, він зробив це бездумно, ніби одержав такий наказ, простяг руку, чого Марія навіть не помітила, підібрав їх і сунув собі за пояс, наче символічну спадщину, що належала йому як першонародженому синові, бо чимало важливого в житті починається саме з таких дрібничок, тому ще й сьогодні кажуть: У черевиках свого батька і я чоловік.
Стоячи віддалік, римські легіонери пильно спостерігали за всім, що відбувалося, готові негайно втрутитися, якби натовп виявив ворожі наміри або пролунали заклики до бунту серед тих, котрі, плачучи та гірко стогнучи, з’юрмилися навколо страчених. Але настрій у людей не був войовничим, чи вони принаймні поки що не виявляли своєї ворожості, лише проказували заупокійні молитви, переходячи від одного з розп’ятих до іншого, й ось уже понад дві години над кожним із мерців лунали слова молитов і роздирався одяг, ліворуч від тіла, якщо оплакували родича, праворуч – якщо ні, й у тихому надвечірньому повітрі лунали голоси, що промовляли наспівуючи: Господи, навіщо Тобі людина, хіба вартий син людський того, щоб Ти ним цікавився, адже його життя скороминуще, мов подмух вітру, його дні минають, мов швидкоплинні тіні, чого варта людина, яка живе й не думає про смерть, людина, яку не турбує безсмертя її душі, народжена від жінки людина, якій даровано так мало днів і так багато тривог, вона виростає, мов квітка, і, як квітка, падає під серпом, ковзає, наче тінь, і
