всі його члени розтікаються від жалості, адже він тепер був, як ніколи не був раніше, володарем життя і смерті іншого створіння, цього білого ягняти, незаплямлено чистого, яке не мало ані власної волі, ані власних бажань, яке підіймало до нього свою цікаву й довірливу мордочку; коли воно мекало, було видно його рожевий язичок, рожевими всередині були і його вуха, прикриті ніжним пушком, рожевими були й нігті на ногах, яким ніколи не судилося затверднути і стати ратицями – саме під такою назвою вони відомі людям. Ісус погладив ягня по голівці, а воно у відповідь підняло її й тицьнулося йому в долоню вологим носиком, від чого його пройняло тремтіння. Чари розсіялися так само вмить, як і виникли, й у глибині дороги, з боку Емауса, замайоріли туніки, загойдалися сакви й торбини, і з’явилися інші прочани з іншими ягнятами, які йшли, вимахуючи патерицями та співаючи славослів’я Господу. Ісус узяв своє ягня на руки, мов дитину, й рушив у дорогу.
Він не був у Єрусалимі від того далекого дня, коли приходив туди, щоб з’ясувати, яку ціну мають його провина і його каяття і як їх треба терпіти, чи поділивши на частини, як ділять спадщину, чи прийнявши їх у їхній цілості, як приймає кожен із нас свою смерть. Натовп на вулиці скидався на потік брунатної багнюки, що вливався на великий майдан перед крутими сходами, що вели до Храму. Тримаючи ягня на руках, Ісус дивився на товкотнечу перед Храмом, одні спускалися сходами, інші підіймалися, одні несли тварин, призначених у жертву, інші йшли вже без них, із веселими обличчями, співаючи: Алілуя, Осанна, Амінь, ще інші мовчали, бо в їхньому випадку співати або кричати було б недоречно, як недоречно було б вигукнути, виходячи з Храму: Евое!3 – або загорлати на всю силу своїх легенів: Гіп
гіп ура! – хоч, по суті, різниця між цими чи іншими вигуками не така істотна, якою вона здається, ми горлаємо, коли хочемо виразити квінтесенцію свого торжества, але з плином часу слова та вигуки стираються від частого застосування, і ми тоді запитуємо себе: А що це, зрештою, означає? – і не знаходимо відповіді. Над Храмом здіймався у височінь стовп диму, закручуючись у спіраль, безперервний, підживлюваний усе новими й новими жертвоспаленнями, показуючи всьому світу, що ті, хто сюди прийшов, були прямими нащадками Авеля, того сина Адама та Єви, який у ті далекі часи запропонував Богові первістків від своєї отари та їхній жир, і Бог прихильно його жертву прийняв, тоді як його брат Каїн, який не міг піднести Богові нічого, крім дарів землі, побачив, що Бог не став навіть дивитися на його пожертву, а чому – ми досі не знаємо. Якщо саме з цієї причини Каїн убив Авеля, то ми можемо бути спокійні, бо сьогодні люди не вбиватимуть одне одного, адже всі вони приносять Богові в жертву одне й те саме, й щоб переконатися в цьому, досить послухати, як потріскує жир, подивитися, як підрум’янюється м’ясо, а ми знаємо, що Господь у своїх вишніх емпіреях радісно вдихає пахощі, які линуть від побоїща, влаштовуваного біля вівтарів Його Храму. Ісус пригортає своє ягня до грудей, він не може зрозуміти, чому Бог не хоче, щоб Його вівтар окропили молоком, соком самого життя, який передається від одного земного створіння до іншого, чому не можна посипати його, як сівач посипає землю, зерном пшениці, з якої випікають хліб, що дарує роду людському безсмертя? Його ягня, яке ще зовсім недавно було чудовим подарунком старого чоловіка юному хлопцеві, не побачить сьогоднішнього сонця, бо вже пора йому підійматися сходами Храму, пора нести його під ніж та у вогонь, так ніби воно недостойне жити, ніби воно вчинило непрощенний гріх проти вічного охоронця пасовищ та джерел, напившись із річки життя. І тоді Ісус із таким відчуттям, ніби якесь світло спалахнуло у нього всередині, вирішив, що всупереч вимогам шанувати Закон, якому його навчили в синагозі, всупереч слову Божому, він не дозволить цьому ягняті померти, що створіння, яке йому віддали на смерть, далі житиме, і що, прийшовши до Єрусалима, щоб принести жертву, він повернеться з Єрусалима ще більшим грішником, ніж він туди увійшов, бо так, ніби йому було мало гріхів колишніх, він додав до них іще й цей, а Бог нічого не забуває, і настане день, коли йому доведеться відповісти за всі. Протягом якоїсь миті страх перед неминучою карою примусив його завагатися, але уява вмить намалювала перед ним жахливу картину неозорого моря крові, крові незліченних ягнят та інших тварин, пролитої від часів сотворіння людини, бо саме для того, щоб поклонятися Богові та приносити жертви, й було створене людство. Уява його розігралася настільки, що він побачив себе, як він стоїть на сходах Храму, по яких стікають багряні потоки крові, й підносить до неба своє ягнятко, мертве, з відтятою головою. Він утратив усяке уявлення про дійсність і так себе почував, ніби опинився всередині великої бульки, наповненої мовчанкою, але несподівано булька луснула, розлетілася на бризки, і його вуха знову наповнив гомін слів, бубніння молитов, знову залунали навколо нього благання, крики, співи, жалібне мекання ягнят, але всі ці звуки заглушив суремний звук шофара, довгого, вигнутого спіраллю баранячого рогу, яким повідомляють про початок або кінець служби Божої. Укинувши ягнятко до торбини, ніби щоб уберегти його від загрози, що стала тепер цілком реальною, Ісус кинувся навтіки з майдану перед Храмом, заблукавши у вузьких вуличках, бо його мало цікавило, куди він біжить. Коли прийшов до тями, то побачив, що опинився в полі, вибігши з міста крізь північну, Рамалійську браму, ту саму, крізь яку увійшов, коли прийшов сюди з Назарета. Він сів під оливою, біля дороги,
