само як пастух кіз пахне козами, а рибалка рибою, але ж може бути – хто знає? – ці жінки умисне так сильно напахчуються парфумами, щоб заглушити, приховати або й зовсім забути запах того чоловіка, якому вона віддавалася. Жінка вийшла з невеличким горнятком і всміхалася, ніби хтось там у хаті розповів їй веселу історію. Ісус побачив, як вона наближається, проте якщо очі його не обманювали, то йшла вона дуже повільно, як іноді буває з нами уві сні, її туніка майоріла, повторюючи плавне погойдування стегон, а розпущені чорні коси танцювали на плечах, наче колоски під вітром на пшеничному полі. Жодних сумнівів не лишалося: навіть ця туніка була професійним вбранням повії, тіло було тілом танцівниці, а сміх міг належати тільки жінці легковажної поведінки. Розгублений і збентежений, Ісус став шукати в пам’яті якісь фрази з мудрих висловлювань свого знаменитого тезки, Ісуса сина Сирахового, що могли б допомогти йому в цій скруті, й пам’ять його не підвела, прошепотівши йому навіть не на вухо, а десь ізсередини вуха: Утікай від жінки легковажної, щоб не потрапити в її пастку, а потім: Не залишайся довго з танцівницею, щоб вона тебе не обплутала своїми чарами, й нарешті: Не віддавайся повіям, щоб не втратити себе самого і всі свої надбання, і якщо перша небезпека Ісусові справді загрожувала, адже він був чоловік і такий молодий, то останнє з ним ніяк не могло відбутися, адже ми знаємо, що ніяких надбань він ніколи не мав, а отже, і втратити їх не міг, тож він міг не боятися тієї хвилини, коли перед тим як домовитися про ціну, жінка запитає в нього: А скільки ти маєш? Готовий навіть до такого запитання, Ісус тим більше не був захоплений зненацька тоді, коли, поставивши його ногу собі на коліно, жінка змастила рану якоюсь мастю й запитала: Як тебе звуть? Ісус, відповів він і не додав, що він родом із Назарета, бо раніше вже сказав їй, що там живе, так само як і Марія, позаяк було очевидно, що живе вона в Магдалі, називаючи йому своє ім’я, сказала просто «Марія», а не «Марія з Магдали». Зрештою з великою обережністю, проте швидкими і вправними рухами Марія туго обмотала поранену ногу Ісуса чистим шматком полотна, зробивши йому міцну й надійну перев’язку. От і все, сказала вона. Чим я можу тобі віддячити? – запитав Ісус, і тут уперше його очі зустрілися з її очима, блискучі й чорні, наче вуглини, вони, проте, мерехтіли ніжними і хтивими відблисками, що схвилювали хлопця до глибини душі. Жінка відповіла не відразу, вона, у свою чергу, подивилася на нього довгим поглядом, так ніби оцінювала його, намагалася зрозуміти, що він за чоловік, вона відразу зрозуміла, що грошей у цього бідного хлопця немає, й нарешті сказала: Збережи мене у своїй пам’яті, й більше нічого мені не треба. Я ніколи не забуду твоєї доброти, відповів їй Ісус, а тоді, набравшись духу, сказав: Я тебе не забуду, бо, й він усміхнувся жінці, ти дуже гарна. Ти не знав мене тоді, коли моя краса була в самому розквіті. Я бачу твою красу тепер. Її усмішка потьмяніла, згасла: Ти знаєш, хто я, що я роблю, з чого живу? Знаю. Досить було подивитись на мене, і ти тепер усе знаєш. Ні, не знаю. Ти знаєш, що я повія? Це я знаю. Отже, я правду сказала, що ти знаєш про мене все. Ні, я знаю тільки це. Жінка сіла поруч із ним, легенько провела йому долонею по голові, доторкнулася до його губів пучками пальців. Якщо хочеш мені подякувати, залишайся сьогодні зі мною. Я не можу. Чому? Я не маю чим тобі заплатити. Чи й не новина. Не смійся з мене. Можливо, ти мені й не повіриш, але якщо доходить до сміху, то я більше схильна сміятися з тих чоловіків, у яких гаманець туго напханий. Але річ не тільки в грошах. А в чому ж? Ісус нічого не відповів і відвернув обличчя вбік. Вона не стала допомагати йому, хоч могла б запитати: Ти незайманий? – але мовчала й чекала. Запанувала мовчанка, така густа й глибока, що чутно лише було, як калатають два серця, його – гучно й часто, її теж дедалі частіше, коли їй стало передаватися його хвилювання. Ісус сказав: Твої коси схожі на отару кіз, що спускається з гори Ґалаадської. Марія усміхнулася і промовчала. Потім Ісус сказав: Твої очі – немов озерця Гезебонські, що перед брамою Бат
Рабіма. Знов усміхнулася вона і знову мовчки. Тоді Ісус обернув до неї обличчя і сказав: Я не знав жінки. Марія взяла його за руки: Усі мають колись починати, чоловіки, які не знали жінки, жінки, що не знали чоловіка, нехай той, хто знає, навчає, а хто не знає, навчається. А ти хочеш навчити мене? Тоді тобі знову доведеться дякувати мені. Отже, я вічно буду перед тобою в боргу. А я вічно тебе навчатиму. Марія підвелася, взяла на засув ворота й хвіртку, але спочатку вивісила зовні певний знак, який мав повідомити клієнтам, коли вони до неї прийдуть, що вона зачиняє своє вікно, бо їй настав час співати: Здіймися, вітре з півдня, прилети вітре з півночі, повій над садом моїм, і нехай розіллються пахощі його, щоб мій коханий увійшов до свого саду і з’їв солодкі плоди його. Потім обоє – Ісус, як і раніше, спирався на плече Марії, повії з Магдали, яка забинтувала його рану, а тепер прийме його у своїй постелі, – увійшли в дім, у приємну прохолоду чистої та охайної кімнати, де постіль була не тією пошарпаною матою, розстеленою на підлозі й накритою бурим простирадлом, яку Ісус бачив у батьківському домі, відколи себе пам’ятав, це була постіль справжня, схожа на ту, яку описано такими словами: Я прикрасила ложе своє покривалами, зітканими з льону єгипетського, миррою, алое і корицею напахчені вони. Марія з Магдали підвела Ісуса до вогнища, де підлога була вистелена цеглою, і там, відмовляючись від його допомоги, своїми руками роздягла його й вимила, іноді доторкаючись то там, то там пучками своїх пальців до його тіла, покриваючи легкими
