козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гарматників, бо цілком поділяли їхню втрату...”
У перший день весни шаблі чорношличників співали вже у Голованівську. Півсотні червоних навіки вгамувались у цей березневий вечір. 60 осіб, переважно кацапчуків, вчорашніх денікінців, було взято у неволю. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах не сповіщав, то неважко передбачити, що вони поспішили наздоганяти своїх товаришів на шляху до пекла. Адже взимку полонених нема.
4 березня полк пішов на Хощевату. Тут розігралася трагедія. Місцеві комуністи та збаламучені ними місцеві парубчаки зустріли чорношличників пострілами. “Поплатились страшенно, – згадував Петро Дяченко. – Коло 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в р. Богові...”
5 березня козацтво вже було в Гайвороні.
Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який разом із червоними москалями нараховував до 12 тисяч осіб, вирішили й тут утнути несподіванку. Козакам і старшинам було відомо, “яка велика сила в Бершаді, але жадному з них не прийшло до голови сумніватися в успіхові”.
Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові – поручнику Броже. Завдання той виконав філігранно – не проливши української крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника.
У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.
Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками. Це були переважно гарматники, “як видно, не хотіли кидати своїх гармат”. Решта лишилася в червоному таборі.
Наказавши полку повертатися до Гайворона, Петро Дяченко зі своїм почтом на якийсь час лишився у Бершаді – аби дослухати балачку, яка велася по телефону. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на с. Устє, а командири бригад під тим чи іншим приводом відмовлялись. У того, мовляв, “мужва” боса, інший боявся за свої “флянки”, третій казав, що немає достатньо набоїв. Нарешті Дяченко не витримав і заявив у трубку, що бригади вже можуть наступати, бо чорношличники вже відійшли, в селі лишився тільки роз’їзд, який теж не баритиметься. Подякувавши за гармати, попрощався і поїхав наздоганяти свій полк...
17 березня заночували у Богополі. Петро Дяченко зазначав, що місцеві селяни були “незадоволені жидівським населенням, яке приймає широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала (їх) від погрому”…
Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили великі запаси зброї і спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії. І це місто треба було взяти багнетами та шаблями. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли шаблі Чорних запорожців...
А 6 травня в районі Ямполя роз’їзд чорношличників зустрівся з роз’їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. Таким чином з’єдналися “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).
