– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янфільство з високою пошаною до німців”. – Слишитє? Ґудіт как! Нє дрєбєжжит, а ґудіт! Вот што значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ета послє трьох лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.
Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духу”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...
Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.
В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.
Це справило на киян величезне враження.
Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.
На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.
– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.
До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.
Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...
Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один єврей, власник фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:
– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.
Не минуло й кількох годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами... на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ,
