Сонце вже сіло за ліс. Скоро впадуть сутінки, а там і ніч. Як її перебути тут — у Руїні, діти намагалися не думати. Кинути ступу, яка стільки разів виручала їх, такого виходу з ситуації вони не допускали.
— Хоч би який вітерець подув, — помріяла Леля.
— Не треба — ще невідомо, куди він подує і що принесе, — не погодився Лисий.
— Гаразд, не викликатиму вітру.
Якщо вдвох добряче подути на хмарину, міркував Лисий, то спори почнуть крутитися. Частина справді відлетить, а інша — може й наблизитися. А після цього ж доведеться знову набирати повітря в легені. І кашляти. Чекати — також безглуздо. Ми не знаємо, як довго ці спори зберігають свою силу. Скоро ніч. Що вони роблять уночі, ми також не знаємо. От якби дощ пішов…
Лисий потрусив баклажку. Ще добра половина заповнена водою. Він набрав повні груди повітря, потім води в рота, ступив кілька кроків уперед і з силою, дрібними бризками, видув воду в напрямку хмарини. А потім швидко відбіг до Лелі. На мить у повітрі з'явилася веселка, після чого значна частина спорів повільно опустилася на землю.
— Як ти здогадався!? — радісно вигукнула Леля.
Лисий не відповів, бо знову набрав води в рота.
Коли в баклажці вже було порожньо, хмаринка зникла. Це, звісно, не означало, що в повітрі немає спорів кам'яної порхавки, однак їх принаймні не видно.
Лисий зняв сорочку, зав'язав нею обличчя — тільки очі визирали з-під капелюха — й швидко рушив до рогача. Він ішов пригнувшись, обережно, майже нечутно ступаючи на стежку. Чому пригнувшись, мабуть, і сам собі не зміг би пояснити. Та Леля й не питала нічого. Серце її завмерло, вона зачаєно чекала його повернення.
Нарешті, підхопивши рогач, Лисий, задкуючи, підійшов до ступи. Удвох вони поставили її на-попа. Хлопець приладнав рогача, й діти рушили у зворотньому напрямку. Треба знову шукати обхідний шлях…
Рятівники
Хатинку Інженера вони знайшли мало не навпомацки. Стояла вже глупа ніч, крони дерев не пропускали місячного світла. Якби не витоптана старим стежка, то, мабуть, так і ночували б на дереві, як їм це вже доводилося робити раніше.
Інженер не спав. Він сидів за столом і щось малював на великому клапті березової кори рівненькою загостреною паличкою. Свічка, що стояла перед ним, виявилася тим рятівним вогником, який допоміг дітям на останньому відтинку їхнього шляху — вузеньку щілинку світла між віконницями вони помітили тоді, коли вже добрі півгодини блукали навколо хати.
Коли діти відчинили двері, Інженер згорнув бересту і поклав її на поличку при стіні. Очевидно, наслідки походу були написані на обличчях Лисого і Лелі, бо старий ні про що їх не розпитував. Мовчки вийшов і за кілька хвилин повернувся з глиняними мисниками, повними їжі.
Вони накинулися на харчі й миттю спорожнили посуд. Тільки після цього, сьорбаючи м'ятний чай, помалу розговорилися й розповіли йому про всі деталі своєї мандрівки до Руїни.
— Ну, що ж… — нарешті промовив він задумливо. — Слава Богу, вціліли… Отже, Руїна закрилася від людей остаточно. Вони ще, звичайно, ходитимуть туди, сподіваючись хоч щось винести… Але вже, скоріше за все, ніхто не повернеться… Вам іще пощастило… Не все побачили…
— Чого ми не побачили? — стрепенувся вже було розімлілий від їжі Лисий.
— Не знаю, — тихо сказав Інженер. — Але щось же там мусить водитися. Чимось же ті пацюки харчуються… Коли людей немає… І що ж ти думаєш тепер робити? — звернувся він до Лисого.
Якби ж то знаття, що тепер робити! Інженер чимось нагадав йому малу Марічку — та теж уміла так спитати, що очевидні речі раптом ставали складними й незбагненними. Лисий не був готовий до такого прямого й головного запитання. Він хвилину подумав, а потім вирішив просто все розповісти — від самого початку.
Він говорив довго, трохи плутано — так завжди буває, коли треба багато розповісти й до ладу не знаєш, із чого почати.
Його не перебивали, не ставили запитань. Тільки одного разу Інженер мовчки підвівся й запалив нову свічку, коли попередня вже перетворилася на химерну жабу з воску.
Лисий спочатку розповідав про те, чого й сам не пам'ятав, а знав від батьків та Інженера — про річечку, майже струмок, із якого вони багато років брали воду; про те, яким великим і щасливим було їхнє село; про звалище за пагорбом, куди скидали сміття; про зливу, яка розмила береги річечки; про те, як дорослі кілька тижнів чистили русло; про Сміхача, який від кількаденного стояння в крижаній воді захворів і помер; про собаку Кирпатого, якому після очищення струмка давали куштувати воду, і про те, як собака відмовлявся її пити, як він винувато підгортав хвоста й ховався під стіл; про те, як люди почали чорніти й помирати, про свою сестру, якій не було ще й трьох років, а вона вже стала такого кольору, як мул на дні річки; про те, як люди ходили до іншого струмка, дорога до якого тривала понад три години, а назад — більше п'яти годин, бо несли на собі відра й міхури з водою; і знову про собаку, який спершу пив принесену здалеку воду, а потім почав відмовлятися; про те, як померла мама; про те, як з усіх хлопців та чоловіків обрали двох — його й Довгоногого, щоб готувати до походу в Руїну, бо тільки там є те, що очищає воду; про те, як Довгоногий необачно кинувся на небезпечну галявину й його за мить строщили саранці; про те, як він, Лисий, учився читати й прочитав ветху книгу про Робінзона, що майже розсипалася в руках, аж треба було навіть улітку надівати рукавички, коли брався за неї, і ніхто в селі не знав, що він готується до походу, всі вірили, що він просто ходить далеко в ліс на пошуки нового місця — для переселення; про криницю, яку вони з дітьми надибали неподалік хатки баби Яги, але переселятися до неї безглуздо: по-перше, дуже далеко, село не дійде, а по-друге, там зовсім близько лігво вовкулаків, от якби самому навчитися викопати таку криницю; про шлях вовкулаків і про Руїну — вони були такі подібні, хоча й дуже різні; про Лелиного батька, якого він ніколи не бачив, але зрозумів з дівчинкових розповідей щось таке, що відрізняло цього чоловіка від людей з його села; про те, що люди з різних сіл не повинні жити кожен сам по собі, що вони ж могли б стільки навчитися одне в одного — якби, наприклад, його батько був знайомий з Лелиним, то, може, й річечку свою вони не занапастили б; про підземників, які ставилися до інших людей як хробаки до своїх родичів, що хробак на те й розраховує, щоб люди втратили відчуття напрямку — він рухає тінь і збиває людину з пантелику; про те, що він думав у Руїні минулого дня — що треба виживати самим, не покладаючись на те, що, можливо, ще лишилося в Руїні, бо Руїна — це минуле, погане минуле, помилкове минуле, люди не повинні бути хробаками й не повинні бути вовкулаками; і ще про те, що він не знає, як бути далі…
Він говорив, і сам відчував, що в його розповіді більше запитань, ніж відповідей, усвідомлював, що виглядає безпорадним, малим і дурним, але навіть найгірших рис своєї вдачі приховувати від Лелі не міг — вважав, що це нечесно, адже вони вже майже домовилися одружитися, коли виростуть. А щодо Інженера — Лисий був у його присутності спокійний і впевнений, він знав, що може довіряти цій людині не менше, ніж іншому Інженерові — тому, котрий вирядив його в цю мандрівку.
Лисий говорив і усвідомлював, що порушує останню й найсуворішу заборону старого Інженера. Це було жахливо, однак він уже порушив стільки заборон… Усі!
Тільки дві речі лишилися несказаними — він не назвав Інженера й не зізнався про заборони, з якими той вирядив його в путь: не розмовляти з іншими людьми й обходити їх десятою дорогою, якщо цього не уникнути, то не повідомляти про мету своєї подорожі, нікого не брати з собою і нікому не зізнаватися в своєму вмінні чути небезпеку.
Коли він закінчив розповідь і замовк, дід, що сидів перед ним за столом, здавалося, був надзвичайно втішений. Він дивився на Лисого, як колись дивився батько: губи суворо стиснуті, а в очах — радість.
— Мабуть, треба ще випити чаю, — зрештою промовив він. — Ви як? Будете?
