Повний безлад
Остання стріла Лисого пройшла просто через середину куща, зірвавши з нього кілька листочків. Кущ привітно замахав гілками.
Лисий зіскочив з дерева й побіг до Лелі й дітей. Коли він уже був зовсім близько, радісне завивання за спиною змінилося зляканим скімленням. Хлопець пробіг іще три кроки до тіла вбитого вовкулаки, на льоту висмикнув з його спини стрілу і впав, перевертаючись у повітрі.
Вовкулаки бігли прямо на нього. Від божевільного страху їхні ряхи нагадували людські обличчя. Лисий, не підводячись на ноги, випустив стрілу в вожака, який біг першим (Леля також встигла одного підстрелити), а потім розмахнувся і з силою пожбурив арбалет ліворуч. Дев'ятеро здоровенних волохатих тварюк інстинктивно кинулися за арбалетом, раді, що є якась справа, що є можливість не думати про жах, який гнав їх півхвилини тому.
Леля перерізала мотузки найстаршого хлопчика, кинула Лисому палаш у піхвах, а сама висмикнула стрілу з грудей колишнього вожака зграї.
Вовкулака, який біг першим, схопив арбалет і розвернувся, щоб бігти з ним назад. На повному ходу в нього врізався інший. Обоє повалилися на землю, і тут наспіли решта семеро. Але битися за арбалет вони не стали, раптом усі завмерли, ніби прислухалися.
І тут усі — і малі діти, і Леля, і Лисий, і вовкулаки почули рясне плямкання.
Найменша дівчинка заверещала. Вовкулаки кілька секунд мовчки дивилися на неї, потім дружно додали басів і кинулися навтьоки.
— Лисий, на дерево! — крикнула Леля.
Сама вона швидко звільнила дітей від мотузок і почала лихоманково згрібати соснове гілля. Лисий зрозумів її. Він, напружившись з останніх сил, відкотив тіло колишнього вожака з соснової перини.
— Хутчіш усі під гілля! — скомандувала Леля.
Діти зразу її зрозуміли й полізли під перину. Лисий схопив колчан з червоноперими стрілами й миттю вилетів на молоденький дубок.
— Лелю, сюди!
Але вона його не послухалась, побігла слідом за вовкулаками. Ні, не за вовкулаками, а по арбалет, який вони покинули. Прихопивши його, вона причаїлася за деревом і натягнула тятиву. У неї була лиш одна чорнопера стріла.
Плямкання наближалося, але не так швидко, як Лисий очікував. Потім він зрозумів, що жаби зрізають кут і переслідують вовкулаків. Втім, хлопець вирішив поки що не ризикувати й ще посидіти на дереві. І правильно зробив. Далеко в лісі почувся розпачливий зойк, а потім тупіт вовкулаків почав наближатися. Очманілі від жаху, отупілі від сонячного світла, вони були в істериці, нічого не бачили, бігли, не розбираючи дороги. Може, вони й проскочили б повз дітей, але один із них біг прямо на соснову перину. Лисий з жахом подумав, що буде, якщо той з розмаху скочить на сховану під гіллям малечу.
І щойно він про це подумав, як свиснула стріла, і вовкулака покотився по землі. Решта троє побачили дівчинку з арбалетом й розлючені кинулися до неї. Лелі тікати нікуди. Здертися на дерево вона не встигне. Часу на роздуми не було.
Лисий люто загавкав по-собачому, але це вже не спрацювало. Вовкулаки не звернули на нього уваги, хоч він і сидів на дереві просто на їхньому шляху.
І тоді Лисий зіскочив з гілки, перевернувся через голову, відчайдушно змахнув палашем і рубанув ближчого до нього вовкулаку навскоси через груди. Двоє інших на мить завмерли, і цієї миті Лисому вистачило, щоб висмикнути з тіла вбитого чорноперу стрілу. Але дістати з-за плечей арбалет йому вже було нічим: у правій руці палаш, у лівій — стріла. Велетенський вовкулака кинувся на нього з такою швидкістю, що хлопець навіть не встиг змахнути палашем. Волохатою лівою рукою він схопив хлопця за праве зап'ястя і рвонув його праворуч з неймовірною силою. Тіло Лисого було відкрите для вовкулачої пащі. Смердюча слина крапнула хлопцеві на груди. В останній надії він змахнув лівою рукою і встромив стрілу між жовтих ікол. Вовкулака загарчав, слина зробилася червоною, він упав на Лисого, придавивши того до землі своїм брудним волохатим тілом. Падаючи, Лисий ударився головою об пеньок. Світ поплив перед очима. Останнє, що він почув, був звук плям і відчаидушнии зойк — от тільки чий?..
2. Лисий і його команда
Діти
— …Змахнув шаблею і прямо на льоту перерубав стрибунця навпіл.
— Ох! — зразу кілька дитячих голосів.
— Вибігає на галявину, а тут уже другий летиць йому просто в обличчя. Я вже не могла вистрілиць. Я навіть подумаць не встигла. А він тоді ніби впав — так спритно й ловко — і покотився по траві, а стрибунець пролетів над ним — такий ображений-ображений.
Діти засміялися.
— А Лесик іще й котицця не перестав, та як рубоне шаблею по материнці — під самий корінь. Одним махом зрубав.
— А мій тато теж дуже хоробрий.
— А інші стрибунці?
— А вони як побачили, що материнки вже немає, то й попроростали самі й стали материнками.
— Так багато?!
— Дуже багато. Ми потім пішли з ним удвох і всі нові материнки повирубували. Тільки одну залишили. І зарубку на дереві зробили, шоб ніхто на неї несподівано не наскочив…
— А чом ви й ту не вирубали?
— Треба ж було хоч одну лишиць! Не ми ж її саджали.
— А навіщо потрібні материнки?
— Усе навіщось потрібне. Раз воно є, то значиць потрібне. Ти ж любиш спілих стрибунців?
— Люблю.
— Ну, от бачиш… А знаєте, як він стрибунців називає? Жабами.
Діти розреготалися.
— А вовкулаки теж потрібні?
— Не відаю… Я думаю, вони як хвороба. Ліс на них захворів…
— А ми завтра з самого ранку пайдем до Вьоски?…
Голоси змовкли, і Лисий розплющив очі. Небо над ним було всіяне добірними зірками. Ліс навколо стояв тихий і приголомшений, ніби чекав, що буде далі.
Страшенно боліла голова. Він хотів поворушити нею, і тут же застогнав від різкого болю. Підступила нудота.
— Оцямився! — над ним схилилися темні постаті, з яких він упізнав найбільшу. — Леля… Як ти мене врятувала?
Знову сміх.
— Це ж ти її врятував! — сказало якесь хлоп'я. Лисий придивився й упізнав найстаршого хлопчика.
— Це ти… Ти молодець. Якби не вдалося зразу відключити вожака… — Лисий замовк, бо знову підступила нудота.
— Лежи тихо, — втрутилася Леля. — І ви всі тихо. Давайте спаць. Завтра тяжкий день.
— Ми завтра пайдемо до Вьоски?
— Я сказала спаць! Завтра про все побалакаємо.
Діти слухалися Лелю, як дорослу. А швидше просто хотіли спати — день у них випав страшенно тяжкий, а перед тим іще безсонна ніч. Леля, мабуть, іще не сказала їм про загибель батьків. Хочеться пити. І болить голова.
Над ним з'явилося Лелине обличчя.
— Пити хочеш?
— Так.
Вона підклала йому під голову руку, підняла й підставила баклажку. Вода була чиста й холодна.
— Дякую.
— Ну, як ти?
— Добре, тільки дуже болить голова.
— Нічого, прайде. Треба поспаць. На ось, пожуй. — Вона подала йому щось.
То виявилася спіла жаба. Дуже смачна і, як він пам'ятав, поживна. Жувати було важко. При кожному русі щелепи віддає біль у потилиці. Але голод брав своє, Лисий жував і жував, і нічого смачнішого бути не могло.
— Ти розбив голову об пеньок, — Леля сиділа поруч і дивилася, як він їсть. — Заживе. Ти такий смішний без капелюха.
— Чому смішний?
— Лисий.
— Що?
Леля тихенько розміялася.
— Смішний, бо лисий.
Він замовк. Потім спитав:
— У вас що, не було лисих у селі?
Тепер промовчала Леля.
— Мій батько був лисий. Останнім часом. Коли я була маленька, в нього ще було волосся на голові. А потім потроху випало. А ти? Коли в тебе випало волосся?
— У мене ніколи його не було. Я такий народився.
— І тому тебе так і назвали?
— Звичайно. — Лисий перевів розмову на інше. — Діти поснули?
— Так, здаєцця.
— Твій брат живий?
— Живий. Каже, що це він тобі показав вожака.
