— Ну як? — спитала вона.
Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.
— То як? — перепитала Люба. — Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?
— Розкажу, — ледь чутно відповів хлопчик. — Тільки сам не знаю, навіщо…
— Ти ще не зрозумів, навіщо? — в Любиному голосі продзвеніла погроза.
— Ні… — Василько намагався віддихатися. — Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.
Люба засміялась.
— Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.
— Навіть якщо розсердишся?
— Навіть якщо розсерджуся.
Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:
— Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.
— І яка ж перша?
— А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.
— Що? Що він зрозуміє? — і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.
Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.
— Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…
— Не слухай його, любчику! — владно вигукнула Люба. — Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..
— А я знаю, — спокійно перебив її Василько. — От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?
Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.
— От бачиш, — байдужим голосом мовив Василько. — А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.
Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.
Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.
— Любчику, заспокойся, — застережливо сказала Люба.
Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.
— Ну от, — спокійно, ніби нічого не сталося, вів далі Василько. — А друга причина…
— Не слухай його! — голос Люби дзвенів люттю, але цікавість перемагала. Дівчина все ж таки хотіла дослухати й сама, що скаже Василько.
— А друга причина, — повторив хлопчик, — це те, що… Як би це сказати… От ти знаєш, що на Пластуна можна цілком покластися. Принаймні нікому не розкаже, бо тільки ти його до ладу розумієш. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо насправді ж не тільки ти його розумієш. Є ще одна людина, з якою він постійно розмовляє. А коли розмовляєш… ти ж знаєш: то одне скажеш, то інше… Дивись, уже й таємниця — не таємниця…
— Яка таємниця? Що ти верзеш!
— Ні, я просто кажу, так уже вірити, що Пластун нічого нам не розповідав через свою маленьку подружку…
— Н’ього…дав! — вигукнув Пластун. — Н’ього дав!
— Помовч! — суворо кинула йому Люба через плече, навіть не глянувши в його бік.
— То що ж він вам розповідав?
В цьому запитанні пролунала така суміш скрадливості, підозрілості й люті, що Василько мимоволі розсміявся.
— Та! Яка різниця?
— Ти зараз дізнаєшся, яка! — засичала Люба. — Ти в мене зараз про все дізнаєшся.
Василько злякався (або вдав, ніби злякався) — Івась уже й не знав, коли йому можна вірити, а коли ні. Сам він тільки мовчки благав друга не зупинятися, щось говорити, бо… Івась іще не хотів вірити, але в стіні він намацав голівку цвяха. Хто й навіщо забив його в стіну на такій дивній висоті, він і гадки не мав, але цвях — це залізо. Івась ритмічно, але обережно тер мотузкою, що зв’язувала його руки, об цей цвях. Звісно, голівка цвяха не гостра, сподіватись на швидкий результат — марна справа, але щось же треба робити!
— Ти обіцяла, що не розсердишся! — злякано зарепетував Василько. — Я скажу, скажу!.. Про погріб, наприклад.
— Який такий погріб? — здивувалася Люба.
— Ну, як який! Той, що в нього на городі. Де наш казанок був.
— Н’ього…дав! — майже панічно вигукнув Пластун, підвівшись із підлоги на коліна. — Інеше! Ага!!!
В густій темряві світилися Любині очі, які пильно вдивлялись у Василька. Що вона могла побачити, хлопчик не знав, але про всяк випадок вирішив говорити далі:
— А звідки б ми довідалися? Хіба той погріб можна знайти, якщо не знаєш? А як навіть знайти, хіба нормальна людина може в нього зайти?
— Н’ього…дав! — заверещав Пластун.
Люба розвернулася обличчям до свого любчика. Він прудко скочив на ноги й відступив до вікна. Вона йшла повільно, впевнено й дуже загрозливо.
Пластун втиснувся в вікно, й Івась подумав, що він зараз видавить спиною раму. Це було значно страшніше, ніж коли сам Пластун кинувся на Бороду. Проти високого, хоч і незграбного Пластуна Люба була маленькою, такою слабкою й тендітною! Але його страх говорив сам за себе. Скидалося на те, що він уже знав, чого можна чекати від цієї вродливої маленької дівчини. Навіть у темряві, проти вікна, Івась міг бачити його широко розкриті очі, сповнені непідробного жаху.
— Ереба. Ереба, — слабким голосом і майже без надії, приречено повторював він.
— Ереба? — лагідно перепитала Люба. — А плескати язиком реба? А розпатякуватися про все, що ти знаєш, — реба? А тепер ереба?
Невідомо, яким було б покарання. Вони цього не побачили. Бо коли між Пластуном і Любою лишалося не більше кроку, пролунав уже знайомий їм звук — ніби в ночви хтось висипав сухий горох.
— Нарешті, — промовила Люба. — Прийшов. Твоє щастя.
Вона підійшла до дверей і широко відчинила їх навстіж. За дверима нікого не було.
— Не ховайтеся, діду, заходьте! — гукнула вона в темряву.
Ніякої відповіді.
— Хай тобі!.. — тихо промовила дівчина. — Тіні своєї боїться.
Вона залишила двері відчиненими й повернулася до Пластуна, який іще стояв у вікні, нажаханий, нездатний повірити, що все обійшлося.
Двері відчинилися трохи ширше й так завмерли. В них і досі нікого не було.
— Та заходьте вже, діду! — гукнула Люба в ніч із хати. — Що нам, так і сидіти з відчиненими дверима?
І знову нічого. Вона повернулася й іще раз визирнула на подвір’я. Івась не бачив, що вона там уздріла, однак щось там було не так, як вона чекала, бо Люба раптом завмерла в такій незручній і неприродній позі, ніби враз закам’яніла, зробивши півкроку. Мабуть, це було помітно й Пластунові, бо він, попри свій переляк, відліпився від віконної рами й спитав:
— Ота?.. Ід?.. Ага?
Люба не відповіла. Вона повільно вийшла на ґанок, так само повільно, не спиняючись, спустилася на землю й повернула до хвіртки. Вона зникла з поля зору Івася, той не розумів, що могло статися.
Пластун нарешті трохи прийшов до тями й зробив те, що на його місці зробив би будь-хто, навіть не такий розумний. Він широкими кроками рушив до дверей.
Хоч би що там було надворі, а втрачати такої нагоди не варто. Івась миттю зачепився мотузкою, що зв’язувала його руки, за цвях у стіні й, коли Пластун проходив повз нього, високо над підлогою підняв ноги. Тобто він хотів підняти високо, але вийшло не дуже. Пластун перечепився, але зразу не впав. Хоча рівновагу і втратив. Він за інерцією зробив іще два довгі кроки, але на ґанку вже не втримавсь і, загрібаючи руками повітря, з пронизливим криком полетів зі сходинок, обличчям у кущ аґруса, що ріс у трьох кроках перед ґанком.
Хоч би очі собі не виколов, подумав Івась.
Знадвору почувся такий знайомий тріснутий голос:
— Ану кинь зброю, хлопче!.. Візьми, серденько, цю погань. Він спокійніший буде, якщо ти її триматимеш… І тихенько, без дурних рухів! Давай, давай! До хати — там поговоримо.
