Велетня прозивали Шреком. Як і його напарник, він був у білому халаті, на тлі якого шкіра і справді віддавала зелено-яблучним відтінком, як у мультиплікаційного героя. Ці двоє працювали в психлікарні санітарами й підпорядковувалися лиш одному начальникові, який вершив долі всіх пацієнтів, включно з новоприбулими.
Град, що посипав з неба кришталевим бісером, підігнав чоловіків заходитися коло непритомного пацієнта. Водій скочив у кузов — і під його вагою машина захиталася на стареньких ресорах. Кілька разів гойднувшись, із кузова «вистрибнув» край нош, до яких було прив’язане людське тіло, укрите білим простирадлом.
— Давай хутчіш! Чого ти там шпортаєшся? — підганяв водія Шрек, не забуваючи про напарника. — Чахлий, бери в ногах, я голову перехоплю.
Шрек допоміг напарнику вийняти ноші, а відтак перебрав естафету у водія — пацієнт опинився в «надійних» руках.
Водій мерщій попрощався й сів у машину. Посигналивши наостанок, він виїхав з території лікарні, щасливий припинити спілкування з працівниками психушки. Санітари ж поквапилися з новоспеченим пацієнтом у коридор.
У руках дужих чоловіків, звиклих щодня таскати схожі вантажі, ноші маятником розгойдувалися назад-уперед. Вони пропливали над лінолеумом з ромбуватим візерунком, пливли між чистих, охайних стін і під акуратно вибіленою стелею. Їхній пасажир жодним чином не реагував на хитання свого човника, аж поки ноші не пришвартували коло обшарпаної хвіртки, звареної із заржавілої арматури.
Простирадло з’їхало з лежачого тіла, продемонструвавши санітарам гідрокостюм — основу вбрання їхнього підопічного — і коротку стрижку, що відкривала засмагле чоло. Санітари перезирнулися.
— Ти ба, воділа не обдурив, — здивувався Чахлий.
— Ти про що? — перепитав Шрек, дістаючи з білого халата в’язку ключів.
— Виявляється, цей придурок шукав у церкві порятунок від привиду… у водолазному костюмі.
Від подиву Шрек присвиснув, глипнувши на об’єкт їхньої розмови.
— Ще той екземпляр, — констатував він.
— Ага. Давай його на «Аляску», у декотрих наших палатах лампочки погоріли — не будемо ж навпомацки його оформляти.
Шрек усе ще порпався в замку, коли їхня ноша трішки оживилася й повернулась обличчям до світла. Ні зрілість, ані тим паче старість ще не встигли як слід його торкнутися, проте невидимий скульптор уже закарбував на цьому обличчі гримасу болю і страху.
Підхопивши вантаж, санітари чкурнули в темний закуток, зачинивши за собою хвіртку. Вони почимчикували в ту частину шпиталю, яку поза очі називали «Аляскою». Промандрувавши темним перешийком, трійця опинилася в коридорі, який разюче контрастував з вестибюлем головного корпусу лікарні.
Замість рівно постеленого ламінату, під ногами з’явився дірявий лінолеум. Білі стіни були заплямовані масними слідами від людських долонь, кров’ю і ще бозна-чим. У голих лампочках ввижалися шибеники, що одиноко звисали на сплавленій проводці під самісінькою стелею, яка давно потребувала побілення. Та найгіршою вадою цього приміщення був ядучий кислотний сопух, що в’ївся в стіни, і його не годен витіснити звідси найлютіший протяг.
На жодного з трьох учасників цієї ходи такі зміни не справили враження: пацієнт іще досі був непритомний, а санітари внаслідок своєї роботи тут стали надміру черствими до умов, у яких лікувалися пацієнти.
Мовчанку перервав Чахлий:
— Шреку, а ти у відпустку йдеш? Відпочинок тобі б не завадив.
— Не хочу, — коротко обізвався той.
— Ти вже спам’ятався б. Півроку все ж таки минуло…
— Замовкни, — обірвав Шрек напарника.
Не помічаючи роздратованості в голосі товариша, Чахлий і далі торочив своє:
— Не переймайся, я тебе розумію і Павлович теж. Втратити малого не просто. А особисто мене хата грузить: діти, жінка, теща, а тут, хоч психи, проте як рідні. Куди його?
— Давай у тринадцяту.
— Не пощастило, — вичавив із себе посмішку Чахлий і рушив до згаданої палати, повертаючись подумки до власних проблем, що, на його думку, обтяжували йому життя не гірше, аніж оцим бідолахам, ув’язненим у психлікарні.
Як приймак у чужій сім’ї, він ніколи не мав права голосу. Будь-які побутові чи родинні питання вирішували без його участі. Купівля холодильника чи телевізора, поїздка на дачу й вибір спіднички для меншої доньки, ба навіть перегорілу лампочку замінював сусід-алкоголік на особисте прохання тещі та з її обов’язковою критикою бездарного зятя. Останнє вельми гнітило Чахлого. Він терпіти не міг косих поглядів стареньких бабусь — тещиних колежанок, що обов’язково перемивали йому кісточки за першої-ліпшої нагоди.
Дружину він теж розлюбив. Від офіційного розлучення стримували навіть не діти, а можливість мати прихисток у психлікарні, де він ховався від зовнішнього світу, під патронатом шефа відчуваючи себе вершителем людських доль.
Санітар отямився перед палатою.
