Рада національної безпеки і оборони України 18.02.2016
КРИМ. ВІЙНА: ПЕРЕДУМОВИ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ
Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців — Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації — унеможливити становлення незалежної держави Українського народу — повноправного члена європейської співдружності націй.
Набуття Україною незалежності у 1991 році в результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В. Путіна, цей розпад — «найбільша геополітична катастрофа XX століття». Події 2014–2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.
У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Для того щоб вистояти у фантомному протистоянні, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна за будь-яку ціну відновити контроль над втраченими територіями СРСР і «соціалістичного табору». Ключовим завданням є захоплення України, яке повинно кардинально збільшити російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси. В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом — літописною «матір'ю городів руських», столицею і прабатьківщиною східнослов'янського православ'я є життєво важливим інтересом Росії.
Ще 26 серпня 1991 року через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П. Вощанов, прес- секретар президента РРФСР Б. Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».
28 серпня 1991 року віце-президент РФ О. Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.
Вже за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ ухвалила постанову № 28091 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», згідно з якою постанова Президії ВР РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що не має юридичної сили з моменту її ухвалення. У грудні 1992 року З'їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя, і 9 липня 1993 року, виконуючи це доручення,
BP РФ постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила російський федеральний статус міста.
Принципове переконання у скороминучості державної незалежності України визначає російську політику щодо України після 1991 року закріплену відповідними стратегічними документами. Так, у публічній доповіді «Россия — СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?» Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є. Примаковим, визначила оптимістичним для РФ сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення в межах СНД конфедерації». У цьому сценарії було також наголошено на можливості «переходу до федерального устрою у низці країн Співдружності». У доповіді російської розвідки, спадкоємиці ПГУ КДБ СРСР, було проголошено своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.
Президент РФ Б.Єльцин визначив головною метою політики Росії щодо СНД «створення інтегрованого економічного і політичного об'єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві». Президент РФ В. Путін залишив цю мету без змін. У російському стратегічному документі зазначається, що «на території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни, ефективне співробітництво з державами СНД є фактором, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії». Політична і економічна стабільність держав СНД прямо поставлена у залежність від проведення ними дружньої політики щодо РФ.
Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років (антиконституційний заколот Б. Єльцина 1993
