Не досмотрев последние секунды сюжета, майор Барвинский нажал на пульте mute, и висящая на стене кабинета панель затихла.
– Ну і навіщо ви його відпустили? Щоб він інтерв’ю ось такі роздавав?[20] – Щуплый особист развязно устроился на диванчике у противоположной стены, прямо под портретом Евгена Коновальца, закинув ногу на ногу, он вопросительным, с наглецой взглядом смотрел на Барвинского.
– Нам він не потрібний[21]. – Майор устало вытянулся в кресле. Этот выкормыш СБУ образца кучмовских времен утомлял его своей тупостью и замашками мелкого садиста. – Не буває відносин з примусу. А ікла ми йому і так якщо не висмикнули, то підпиляли вже точно. Для України він тепер загрози не представляє. Скоріше навпаки[22].
– Так він наших хлопців…[23] – свирепо начал особист, привставая с дивана.
– І що?[24] – холодно прервал его хозяин кабинета. – Мученика треба було з нього робити? Це контрпродуктивно. Менше емоцій, капітан. Ще один міні-Хемінгуей на тій стороні буде Україна тільки корисний. Їх опозиція – наш головний важіль тиску і навіть, якщо хочете, зброя. Треба його тільки ретельно відточити…[25]
– Так чому ж він може бути нам корисний?[26] – с вызовом спросил особист, снова усаживаясь на место.
– Пропагандою пацифізму[27], – вздох самопроизвольно вырвался у Барвинского, – і не нам, а Україні. Нам особисто через особливості психотипу він ні до чого, я вже пояснював[28].
– Ви міркуєте якимись абстрактними категоріями, Норман Тарасович… Ви не в Канаді! Тут все жорсткіше, тут війна йде, а ви гуманізмом грядочку засівають. На майбутнє. Зійде – не зійде. У нас часу немає! Повномасштабне вторгнення на носі! Ви в зону АТО поїдьте, подивіться своїми очима. А ви все ніяк тебе рукавички не зніме. Хемінгуей… Той був, як я чув, такий великий письменник. А цей? Так ми його майже розчавили. Причому без особливих зусиль. А ось ви не дали нам довести справу до кінця![29] – Он распалялся все больше и больше, его лицо покрылось багровыми пятнами.
– Ви звинувачуєте мене в симпатії до росіян?[30] – Барвинский рассмеялся. – До речі, у мене родичі в Підмосков’ї не живуть[31]. – Особист на миг потупился, хотел что-то возразить, но майор взмахом руки остановил его: – Що ж стосується величі… Все мертві – великі. А живі – так собі. Коли ФБР труїло Хемінгуея за його нібито симпатії до червоних, вони точно також обливали його презирством. Та й час зараз мізерний. Людці подрібнішали.
Хоча, припускаю, так вважає кожне покоління, рівняючись на парадні відбитки попередніх генерацій… Люди в цілому не дуже. Що стосується особисто мене, то я волію за краще собак. А цей же…[32] – Барвинский небрежно махнул рукой в сторону телеэкрана. – Він повинен бути нам вдячний. І не за те, що відпустили. А за те, що дали йому нові відчуття, історію, біографію, в кінці кінців. Тепер йому є про що сказати насправді і він має право про це говорити. Шкода, звичайно, витримати його толком не вдалося. Менше року це несерйозно. Толком і не перебродить. Ну а ставати Хемінгуеєм чи ні – це вже його вибір. Тепер все від нього залежить[33].
Вакуум
Потеряшка
Пустынная захолустная платформа, утопающая в осенних сумерках и населенная множеством теней. От перрона, с гулким свистом выпустив излишки пара из котла, отходит паровоз. Стуча колесами и оставляя позади першащие клубы чадливого дыма, он набирает ход. На полустанке в свете станционного фонаря осталась в одиночестве стоять лишь светло-серая фигура.
Это единственный вышедший здесь пассажир. Он невидящим взглядом провожал проносящиеся мимо ярко освещенные окна пульмановских салон- вагонов. Они мелькали как кадры тридцатипятимиллиметровой пленки, на которой кипела жизнь, гремела музыка, сновали услужливые официанты. Поезд прогрохотал вдаль, и скоро огни последнего вагона превратились в едва видимую, слившуюся воедино точку. Оставшийся пассажир зябко поежился, засунул руки поглубже в карманы пальто и огляделся. Лязг состава потух вдалеке, поглощенный расстоянием, и вокруг сгустилась плотная тишина. Это безмолвие было столь осязаемо, что, казалось, его можно резать ножом на слои.
Дремучий лес захлестывал платформу с трех сторон. Кряжистые деревья вплотную подступали к ней, протянув над перроном сплетающиеся сучья. Напротив, за железнодорожной линией, высится водонапорная башня для наполнения паровозных котлов. Кирпичное основание и деревянное, выкрашенное выцветшей и кое-где облупившейся темно-красной краской навершие. А дальше вновь глухая стена леса. Полное отсутствие звуков, запахов, людей. Стерильность. Вакуум. Как будто ушедший вдаль поезд унес с собой все атрибуты жизни, оставив лишь мертвые декорации.
«Почему я здесь вышел?» Попытался вспомнить. Невидимая сеть, сплетенная из безразличия и одиночества, стягивала все внутренности в тугой напряженный комок, мешая нащупать хоть какие-то воспоминания. Закрыл глаза. Пошарил внутри себя. Ничего. Лишь густой туман. Из мутных глубин сознания почему-то всплыла лишь одна только фраза: «Гипнос и Танатос – близнецы-братья». И что это значит? Может, там есть еще что-то? Осмысленное, практичное. Нет. Только затянутая мглой и отдающая эхом пустота… пустота… пустота… В легком недоумении открыл глаза. Вокруг все те же удушающие сумерки.
Кап-кап-кап – сквозь ватную тишину в сознание прокрался стук капель. И тут же – щелк… щелк… Как будто цепляют друг друга какие-то шестерни. «А
