Капелюх Чарівника

— То, може, повернемося додому? — з надією в голосі запитав Чмих.

— І рибу покажемо! — підхопив Хропусь.

— Повертаймося! — й собі підтримав Гемуль. — Неймовірні пригоди часом не така вже й погана річ! Змокнути, набратися страху, самотужки виплутатися з прикрої ситуації і таке інше… Але тільки до міри!

Друзі підмостили під Мамелюка дошки і всі разом понесли його лісом. Роззявлена паща рибини була така велика, що гілки дерев чіплялися за зуби, а важезна ноша змушувала їх раз по раз спинятися на перепочинок. Дощ уже лив як з відра. Коли вони дісталися до Долини, будиночка не було видно за заслоною зливи.

— Залишімо Мамелюка тут на якийсь час, — запропонував Чмих.

— Ніколи в світі! — обурено запротестував Мумі-троль.

Вони рушили далі почерез сад, та враз Хропусь зупинився:

— Ми заблукали!

— Дурниці! — відмахнувся Мумі-троль. — Ондечки дровітня, а далі, внизу, — місток.

— То куди подівся будинок?

Дивно, дуже дивно. Будиночка Мумі-тролів ніде не було видно. Зник. Мамелюка поклали на посипаному золотистим піском моріжку перед сходами. Тобто там, де мали би стояти сходи. Натомість…

Та перш ніж продовжувати розповідь, варто з’ясувати, що трапилося в Долині Мумі-тролів, доки друзі полювали на Мамелюка.

Як уже мовилося, Мама Мумі-троля, поприбиравши в господі, вирішила трохи подрімати.

Та ще перед тим, поринувши у глибоку задуму, скрутила зібрані Гемулем рослини в клубок й ненароком випустила їх з лап просто до Чарівникового капелюха. Ліпше було їй не прибирати!

Доки вона додивлялася пообідні сни, рослини в будиночку почали буяти з чародійною силою, вихопилися з капелюха й поплазували долівкою. Довгі пагони та вуса дряпалися стінами, чіплялися за фіранки й жалюзі, пробивалися крізь щілини, вентиляційні люки та замкові шпари. У вогкому повітрі з несамовитою швидкістю розквітали квіти й достигали плоди. Велетенські вуса брунькувалися й спиналися вгору сходами, ліани в’юнилися поміж меблями, обвиваючи ніжки стола й стільців, звисали кублиськами змій зі світильників під стелею.

Дім повнився тихим шелестом, лише зрідка чулося гупання, коли нараз вистрілювала цвітом якась велетенська квітка або на килим падав перестиглий плід. Але Мамі здавалося, що то шумить дощ, вона поверталася на інший бік і спала далі.

У сусідній кімнаті Тато Мумі-троля писав свої Мемуари. Відколи він збудував причал для «Пригоди», нічого цікавого не відбулося, тож Тато натомість описував своє дитинство. Спогади зворушили його трохи не до сліз. Він завжди був незвичайною і талановитою дитиною, якої ніхто не розумів. У старшому віці його так само ніхто не розумів, і це було жахливо! Мумі-тато писав, писав, а уява малювала, як усі каятимуться у своїх вчинках, читаючи його Мемуари. Та потім він знову повеселів.

— Так їм і треба! — подумав сам до себе.

У ту мить на рукопис впала сливка, залишаючи по собі велику синю пляму.

— Клянуся власним хвостом! — скрикнув Тато. — Діти вже вдома!

Та відвернувшись від столу, побачив не дітей, а непрохідні хащі, всіяні жовтими ягодами. Він зірвався зі стільця, і на письмовий стіл градом посипалися сливи. Під стелею ворушилося плетиво галуззя, що поволі росло й тягнулося пагонами до вікна.

— Прокидайся! — заволав Тато. — Ходи сюди!

Крик Тата вихопив Маму зі сну, вона враз сіла на ліжку і вражено обвела поглядом кімнату, повну дрібних білих квіток, котрі звисали зі стелі гірляндами, помережані вишуканими зеленими листочками.

— Як гарно! — прошепотіла Мама. — Це, напевно, Мумі-троль придумав, щоб зробити мені приємність.

Вона обережно відгорнула ніжну квіткову заслону і встала з ліжка.

— Агов! — репетував за стіною Тато. — Відчини! Я не можу звідси вийти!

Мама Мумі-троля намарно силкувалася відчинити двері до Татового кабінету — грубі стебла ліан забарикадували вхід. Тож вона вибила шибку у дверях, які вели на сходи, і з немалими зусиллями вилізла через діру. Сходи заросли фіговими чагарями, а вітальня стала схожою на справжні джунґлі.

— Ой-ой-ой! — скрушно похитала вона головою. — Це знову витівки отого капелюха!

Розгублена вкрай, Мама сіла на сходинку, обмахуючись пальмовим листком, мов віялом.

Із нетрів папороті, що заполонили всю лазничку, виринув Ондатр і жалібно поскаржився:

— Ось до чого призводить збирання рослин! Я ніколи не мав цілковитої довіри до цього Гемуля!

А тим часом ліани виповзли з комина, обплели пагінням дах, розкішним зеленим килимом встелили увесь дім.

Мумі-троль стояв під дощем, вражено витріщаючись на зелений пагорб перед собою, на якому невпинно розпускалися пуп’янки квітів і на очах достигали плоди: зелені вмить ставали жовтими, жовті — червоними.

— Наш дім завжди стояв тут, я це добре пам’ятаю, — сказав Чмих.

— Він усередині, — спохмурнів Мумі-троль. — Ніхто не зможе ні увійти, ані вийти з нього. Ніколи!

Підійшов Нюхмумрик і теж почав зацікавлено приглядатися. Ні вікон, ні дверей — лише щільний зелений мур з плетива рослин. Він міцно ухопився за один пагін і потягнув що мав сили, але стебло було немов гумове і не піддавалося, натомість вистрелило новим пагінцем, який обвився навколо Нюхмумрикового капелюха і зняв його з голови.

— Знову чари! — обурився Нюхмумрик. — Це вже надокучає!

Чмих не гаяв часу, оббіг зарослий ґанок, і звідти долинув його голос:

— Ляда до льоху відчинена!

Мумі-троль чимдуж кинувся до льоху й зазирнув у чорний отвір.

— Ходімо! — рішуче закомандував він. — Але покваптеся, доки ще й тут не заросло!

Друзі один по одному спустилися у темряву льоху.

— Агов! — почувся крик Гемуля, що йшов останнім. — Я не можу продертися!

— Зоставайся надворі й пильнуй Мамелюка! — звелів Хропусь. — Можеш долучити до гербарію цілий будинок…

Доки бідолашній Гемуль скімлив і щулився під дощем, решта торувала собі шлях до сходів з льоху.

Нам пощастило, двері відчинені! — зрадів Мумі-троль. — Бачте, як іноді може стати в пригоді чиясь неуважність!

— То я забув замкнути їх на ключ! — не забарився Чмих. — Усі почесті прошу складати мені!

Те, що вони побачили, було доволі дивною картиною. На гілляці сидів Ондатр і гриз грушку.

— Де Мама? — запитав Мумі-троль.

— Вирубує хащі, щоб звільнити з кабінету твого Тата, — відповів, набурмосившись, Ондатр. — Сподіваюся, ондатровий рай — спокійне місце, бо мені вже не жити!

Усі прислухалися. Потужні удари сокири змушували здригатися все зелене царство. Потім почувся лускіт і вигуки радості. Тата Мумі-троля звільнено!

— Мамо! Тату! — втішено загукав Мумі-троль, прокладаючи собі шлях до сходів крізь джунґлі. — Що тут сталося, доки нас не було?

— Ой, любчику, — забідкалася Мама. — Ми знову наламали дров з чарівним капелюхом. Піднімайся нагору, я знайшла у шафі кущик ожини.

То було пишне пообіддя. Бавилися в «джунґлі».

Мумі-троль взяв собі роль Тарзана, Хропся була за Джейн, Чмих — сином Тарзана, а Нюхмумрик — шимпанзе Чітою.[5] Хропусь повзав у чагарях, начепивши зуби, вирізані з апельсинової шкуринки,[6] і грав Ворога.

— Tarzan hungry, — крикнув Мумі-троль, спинаючись угору по ліані. — Tarzan eat now![7]

— Що він каже? — запитав Чмих.

— Каже, що зараз їстиме, — пояснила Хропся. — Це по-англійському. Усі, хто потрапляє в джунґлі, розмовляють англійською мовою.

Тарзан, сидячи на шафі, протрубив бойовий клич, на який враз відгукнулися Джейн та інші Тарзанові дикі приятелі.

— Це вже переходить усілякі межі, — буркотів до себе Ондатр. Він знову заховався у хащах папороті, загорнувши рушником голову, щоб ніяке повзуче пагіння не добралося йому до вух.

— А зараз я викраду Джейн! — репетував Хропусь.

Не довго думаючи, ухопив сестрицю за хвоста й поволік її до нори під столом у вітальні.