— Мені там подобалося, — підпряглася Мар’яна. — І дім —
я пам’ятаю! — гарний такий. Аж три кімнати, кухня велика.
— І літня кухня! — Аїда. — А сад… Який сад гарний!
Валя слухав ошелешено.
— Тату… Ти проти?
261
— У селі не так просто жити… — мовив розгублено.
— Твої ж батьки жили! А вони — інтелігенція. Усе життя
викладали, а не коровам хвости крутили. Хіба ми гірші? — не
здавалася Аїда.
— У селі чоловічі руки сильні потрібні… — гірко усміхнув-
ся тато.
— У селі ти зможеш рухатися! Їздити по подвір’ю, виїжджа-
ти на луки, у ліс. А що тут? Чотири стіни! — Аїда хильнула
чарочку, тому правда лилася гола.
— Так усе це… заради мене? — допетрав тато, захитав
головою. — Ні, не треба… Я і так… Ні!
— Послухай мене, зятю, — бабця підсіла ближче до Ва-
лі. — От нащо ти своїм дівчатам крила обрізаєш? Вони тут
мені вже дірку в голові пробили з тим селом. Я ж там не була, не знаю — може, і гарне. А може, і слова доброго не варте.
Хай поїдуть! А? Подивляться… Може, та хата вже завалилася
давно. А ти тут зі мною поки побудеш. Ти тещі не бійся. Жити
не страшно, зятьку, коли теща поряд. Еге ж?
Валя усміхнувся знічено. Глянув на Аїду.
— Що скажеш, Адочко?
— Ми з Мар’яною поїдемо, — загорілась царівна. —
Зав тра ж.
Назавтра не вийшло. До середини березня Аїда з Мар’яною
робили все, щоби Валя не переривав курс реабілітації, роз-
початий у лікарні: домовлялися з фізіотерапевтами і масажис-
тами, аби ті відвідували хворого в хатинці на ДВРЗ, шукали
необхідні ліки. Мар’яна самостійно робила татові уколи —
дався взнаки майданівський досвід, Аїда вперто продовжувала
працювати в архіві.
— Усе ж гроші!
Грошей не вистачало катастрофічно. Одного дня Мар’яна
навіть подумала: усе марно, злидні поглинуть їх усіх скоріше, ніж вони спробують з них видряпатися. Показала бабі Наті
каблучку з гіацинтом.
262
— У ломбард понесу.
Бабця каблучку роздивилася прискіпливо.
— Не шкода? — спитала онуку.
Мар’яна згадала Хотинського… Здивувалася: серце не від-
гукнулося щирим схвилюванням, лише розгубленим морду-
ванням — що ж з ним робити, з Хотинським, що?! І з Пітером,
хоч би живий лишився! Може, не думати про них, аж поки
Ярко не розшукає її. Кривошиїха ж обіцяла.
— Не знаю…
— Значить, не шкода, — постановила бабця, каблучку
в онуки відібрала. — Сама продам, бо в ломбарді добру ціну
не дадуть.
— А тобі дадуть? — щодня Мар’яна все відкривала і від-
кривала для себе бабцю Нату: ох, не все бабця про себе роз-
повіла!
— Хіба я дарма так багато років прожила? — відповіла
бабця по-одеськи, запитанням на запитання, а увечері принес-
ла гроші. Як на Мар’яну: наче жменю діамантів з рук збула.
— Уже їдьте хату дивитися, — наказала доньці й онуці.
А Валя нагадав: ключі від дорошівських хоромів, які дісталися
йому від батьків у спадок, зберігаються в хрущовці на Воскре-
сенці на верхній полиці шафи, разом з улюбленою авторучкою
тата і маминими окулярами…
Урбаністки Аїда з Мар’яною зустріли натуру в необмеженій
цивілізацією кількості насторожено: Аїда хоч лісом на столич-
ній околиці в дитинстві блукала, а Мар’яна все життя на ас-
фальті, тільки й того, що кілька разів навідувала татових бать-
ків у селі, а більше старі в Київ натурпродукт возили. Рейсовий
автобус лишив мандрівниць на обписаній матюками бетонній
зупинці при дорозі посеред лісу. Від шляху в ліс — ґрунтівка
і кривий, наче з ним щодня автівки цілуються, вказівник «ДО-
РОШІВКА, 2 км».
— Чудова прогулянка! — оптимістично завірила Аїда, пер-
шою занурилася в ліс.
263
Мар’яна повільно йшла позаду, вдивлялася в темні соснові
хащі, посеред яких окремими острівцями біліли берізки, нама-
галася підбадьорити себе химерними мріями: от п’ята ранку…
Сонце сходить, Мар’яна в спортивному костюмі й кросівках
вдихає чисте повітря, біжить лісом… Оцим лісом! Щодня! На-
віть якщо замість сонця падає дощ! Щодня?.. Оцим лісом?..
А рятуйте!
— Мамо! — зупинилася, чоботи в багнюці, біля ніг — пер-
шоцвіт. — Квіти… — розчулилася, забула бідкатися.
— Он уже дахи, — відповіла Аїда. Придивилася. — Хоч би
хто жив у тій Дорошівці, бо як людей поряд не буде, навряд ми
тут зможемо.
Дорошівка зустріла десятком живих обійсть упереміш із
десятком мертвих. Охайний «журавель» кланяється, дорога
хоч і в ямах, та асфальтована, на розі під пишною сосною обе-
ліск із червоною зіркою, на ньому перелік прізвищ дорошівців, загиблих у боях із фашистом; навпроти зачинений кіоск із
табличкою «ПРОДАМ», а вже при самому лісі на пагорбі,
вкритому першою сміливою травицею, руїни колись великого
панського маєтку — лиш одна будівля, наче приклеєна збоку,
і досі мала дах, стіни… Тільки й того, що вікон не лишилося.
Були би вікна — в сад дивилися би: і досі вражав величчю
старих розлогих яблунь і груш.
Мар’яна дивилася на поруйнований маєток.
— Як дивно… Що татові батьки купили хату саме тут, де
колись жили Дороші.
— Дивно те, що ти задарма витратила стільки часу на тих
Дорошів! — відповіла мати.
«Ярко — Дорош…» — подумала Мар’яна. Посеред руїн —
тіні, шепіт… Ярема з курильні вийшов, люлька в роті, чуб си-
вий, а очі молоді… Пані Станіслава затягує корсетом сухий
стан, підкладає вату під всохлі груди…
Мар’яна відкинула химери, взяла матір під руку.
— Ходімо татову спадщину шукати. Я вже й не пам’ятаю,
в якому кінці села хата. Вишні, здається, під парканом росли.
264
Допомогли люди. Поява незнайомих жіночок пробудила
тиху Дорошівку — хазяї виходили до воріт, віталися.
— А ви чого до нас?
— Озерови тут колись жили. Ще за радянських часів… Де
їхня хата, не підкажете?
Старі селяни ще пам’ятали Валиних батьків, згадували їх
шанобливо — роботящі й ніколи не матюкалися! — а коли
дізналися, що син Озерових з сім’єю хоче до Дорошівки пере-
братися, аж хрестилися, так раділи. Дай би Бог, до всіх поки-
нутих обійсть люди повернулися! Бо ж без сліз дивитися не-
можливо, як спорожнілі хати тримаються стінами з останніх
сил, чекають на живий дух, падають, не дочекавшись…
— А Озерових хата ще справна, дах цілий, — до Мар’яни
й Аїди приклеїлася така собі Марія, говірка жіночка під п’ят-
десят, взялася провести. — Минулої зими птахи вікно роз-
били, так сусідський Іван нове скло вставив, — розповіда-
ла. — Справна хата — жити можна. Ви тільки переїжджайте.
Толоку зорганізуємо, за день лахміття розметемо.
Зовні дім Озерових виглядав досить пристойно: дерев’яні
стіни обкладені цеглою, дах справний, димар цегляний, двері
важкі дубові.
Усередині — Мар’яні аж дух захопило, бо згадала, як ма-
лою тут бігала, — усе виглядало так, ніби хазяї лишень вчо-
ра вийшли кудись у справах. Білені стіни трохи посіріли, та не
потріскалися, піч і грубка пережили порожні роки без втрат,
підлога рипіла романтично, тихо, не гидно, посуд у шафці не
вкрився пліснявою, і тільки книги не витримали — поїдені
мишами, розвалювалися в руках.
Аїда горіла — вже розмірковувала, з чого почати порядки
наводити, радилася з Марією, як грубку розтопити, а та —
нові секрети. Виявляється, старі Озерови свого часу свердло-
вину біля дому пробили, у сараї насос має бути, тож під’єднуй
до електрики — і буде вода в хаті.
— Я і не сподівалася, що тут може бути електрика, — ви-
словила всі свої знання про село Аїда.
265
— Газу нема, то так, — відповіла Марія, — а світло є. Он
в Івана котел комбінований: може на електриці працювати,
