ти з таким каменем?!
— Не край серце, любий мій! Час на нашому боці… Устиг-
немо… — відповіла турботлива мати. Сина по волоссю
погладила — дякувати Богу, син не в Дороша вдався.
В пані Станіславу. Такий же стрункий, погордливий, во-
лосся густе, каштанове, очі світлі, блакитні. За такого
красеня, ще й багатого на Дорошеві землі та винокурні,
будь-яка знатна наречена з радістю піде.
Валеріан ще горів.
— Яка ж ви милосердна і терпелива, матінко! А я не
хочу чекати! То принизливо й огидно! Як на мене дивити-
муться сусіди, донька пана Хропилова, з якою я танцював
два роки тому на Різдво у Шереметів? Пани в дворянсько-
му зібранні? Я мав такі плани, збирався отримати в Чер-
нігові чин після навчання! І що мені тепер робити?
— Забувай про Чернігів, Валеріане. Ми до Мазовецької
губернії поїдемо! До Варшави! Там наше майбутнє! Там
рідня, там ще й досі лишилися зв’язки і приємні знайомці.
— А Дорошівка?
— Продам! Першому ж продам, хто згодиться! І про-
кляну цей дім, щоби впав і поховав усе, що пов’язане з іме-
нем Дороша!
— Але ж я — Дорош, мамо!
— Ненадовго, сину! Ми тобі таку дружину знайде-
мо — не тільки красуню й господиню з добрим серцем, але
288
неодмінно зі знаті. З іменем. Його і візьмеш, як вінчати-
муть.
— Дорогоцінна матінко! Давайте завтра ж виїде-
мо! — збуджено вигукнув Валеріан.
— Ні, сину… Я справ на півшляху не кидаю. Виведу ім’я
Яреми з усіх паперів, чорне зніму врешті, тоді й вирушимо.
Наприкінці року 1850-го, коли Мазовецька губернія вже
п’ять років як іменувалася Варшавською, в танцювальній
залі палацу графа Гавриїла Федоровича Ланського, вну-
чатого племінника покійного генерал-губернатора Лан-
ського, усміхнена пані Станіслава і хазяїн розчулено
спостерігали, як посеред інших пар стрункий красень
Валеріан Дорош кружляє у вальсі юну доньку Ланського
п’ятнадцятирічну Катерину.
— Наші діти створені одне для одного! — схвильова-
но прошепотіла пані Станіслава Ланському.
— Матінко моя, побійтеся Бога! — відповів граф. —
Кітті лише п’ятнадцять!
— Ти знайшов відомості про Валеріана у Варшаві? — спита-
ла Мар’яна Пітера.
— То було непросто, — відповів.
— Чому він там опинився? Щось відомо про його життя?
— Майже нічого, — відповів Пітер.
Друге коліно. Валеріан і Кітті. Прапрапрадід і прапра
прабабця.
Граф Гавриїл Федорович Ланський був не тільки шанова-
ного знатного роду, але і статки мав чималі, тож вида-
вати заміж п’ятьох дочок, а тим більш найменшу, най-
улюбленішу Кітті, не поспішав. Лише за сім років дав
згоду на шлюб із Валеріаном Дорошем, який уже й надію
втратив. Та перед тим добряче пошарпав нерви пані
Станіславі, бо хотів не тільки убезпечити доччин посаг
від ймовірних зазіхань майбутнього зятя, але й мати
289
тверду впевненість у тому, що Валеріан теж не з голим
задом до вінчання прийде.
— Ви, матінко моя, вже потерпіть, — казав пані Ста-
ніславі. — Був би живий ваш чоловік Ярема Петрович,
Царство йому небесне, ми би з ним ці питання обговорю-
вали. А коли вже так — одна ви за спиною Валеріана, —
то не таїться. Хочу геть усе знати: скільки капіталу
синові виділили, які землі, маєтки, села. Бо моя Кітті, вже
вибачте, у розкошах жити звикла, тож або ще кращою її
долю зробите, або іншого зятя шукатимемо.
— Для мене, Гавриїле Федоровичу, чути такі слова —
найбільша втіха, — відповідала пані Станіслава, чита-
ла питання в графових очах, пояснювала сумирно. — Зга-
дали ви чоловіка мого покійного, упокой Господь його
душу, а для нас із Валеріаном кожне його слово і досі на
вагу золота. Дякую, що шануєте…
— Щедрою людиною пам’ятаю пана Ярему. Ще замо-
лоду зустрічалися.
— З дня у день його заповітам слідуємо, — вела своє
пані Станіслава. — Останні слова його були: щоби Вале-
ріан тільки за велінням серця дружину брав, не за посаг.
Велів синові все віддати — капітали свої, акції, землі,
маєтки в Чернігівській губернії, якщо Валеріан зустріне
янгола, який навіки западе йому в серце. Тож, любий графе, Валеріана посаг Катерини не цікавить. Сам свого янгола
розкошами огорне. Та тільки… за однієї умови.
— Отакої! Так ви, матінко моя, умови мені ставити-
мете?!
— Лише одну! Валеріан має після вінчання взяти прі-
звище дружини. Валеріаном Ланським стати.
Граф плечима знизав.
— Парадокс! Ім’я Дорошів гриміло в старі часи. Пана
хорунжого, героїчного батька вашого чоловіка шанували
по обидва береги Дніпра, а пан Ярема сам собі славу здо-
був, як людина ділова, вчена, чесна, на служіння державі
290
й благій справі все життя націлена. Чим же ім’я Дороша
вам не гідне?
— Не моя то воля, любий графе. Останнє бажання
Яреми Петровича, — відповіла пані Станіслава. — Не
можу порушити дане йому слово.
— Парадокс… — повторив граф. Кивнув пані Стані-
славі. — Не порушуватимемо останньої волі пана Яреми.
Мені Бог синів не дав, тільки доньок…
— Прийміть у своє серце мого Валеріана, Гавриїле Фе-
доровичу! Він стане вам слухняним і гідним сином, яким
ви гордитиметеся, як я ним усе життя.
На тому і домовилися. Восени 1857 року багате весілля
сколихнуло Варшаву, після чого молоді вирушили в Санкт-
Петербург, бо мрійниця Кітті всі сім років натхненного
листування і романтичних зустрічей із красенем Вале-
ріаном бідкалася: от усім її юна доля вдалася, крім одно-
го — в столиці жити хоче, не в околичній Варшаві! Та
розсудлива пані Станіслава придбала синові двоповерхо-
вий кам’яний будинок у північній Пальмірі лише після то-
го, як завершилися непрості перемовини з Ланським, мо-
лоді заручилися і стали готуватися до весілля.
— От і згинули Дороші! — усміхнулася мстиво, коли
молоді побралися.
Валеріан узяв прізвище Ланський, поселився з молодою
дружиною на берегах Неви: поринули у світське життя —
нові знайомства, бали, кінні прогулянки, покер, звані обіди
й вечері, в гості, самим гостей прийняти, збуджені роз-
мови про імператорську сім’ю, і знову бали, бали… Сто-
личне життя закрутило вихором, навіть благі наміри
Валеріана прислужитися науці в Петербурзькому універ-
ситеті відкладалися на невизначений термін, бо часу під-
готувати курс лекцій із географії для викладання не було: бали, покер, бали… Може тому вкрай легковажно сприй-
няли новину про викидень, який стався у Кітті на другому
місяці вагітності за півтора року після вінчання.
291
— Бог ще обов’язково подарує нам дитину, Кітті, —
