лісовою дорогою. Він був обліплений багном і пом'ятий, мов бляшанка.

Він проїхав ще трохи й знову засів.

Я знову налетів на нього й стусонув так, що заднє шкло нарешті розлетілося на кавалки, а багнюка хвилею ринула в салон. Крижинський завищав, мов заєць, і втягнув голову в плечі. Авто вискочило з калюжі, і я попхав його перед собою, раз по раз стусаючи бампером. Кількасот метрів ми так і повзли багнистими коліями — з гуркотом і ревом, як два залізні жуки. Перед трасою форд знову загруз. Я одвів машину назад, а тоді, розігнавшись, вгатив його, аж кермо замалим не розрубало мене навпіл. Крижинський виїхав з баюри і притьмом погнав уперед.

І знову я бачив плями, котрі повзли й повзли переді мною… і закурений зал ресторану, і якісь колеса од возів, розвішані на стінах… і довге вузьке лице МурМура, що замислено підпер голову рукою, в якій диміла цигарка… «Ми допомогли їм взяти владу. Ми просто вирвали зуби їхнім конкурентам, — казав він. — Туполобі, ті, хто хотів зберегти партію і Союз, — потерпіли поразку.» — «Але до чого ж тут… до чого ж тут наша фірма?!» — вигукнув я. МурМур хитро посміхнувся. «А ти наївний… Втім, це твоя природжена риса, — замислено сказав він. — Слухай, чоловіче, це ж не перша твоя справа, у котрій замішано політику! Ти що, ніколи не думав над тим, чого це таку велетенську й розгалужену мафію, як «Тартар», вперто не помічають правоохоронні органи? А звідки йдуть оці багатомільйонні інвестиції… у страхові товариства, комерційні банки, біржі? А чиї гроші лежать на рахунках «Тартару» в Німеччині, Швейцарії і ще бознаде?.. А ті шалені трансфери, про які знають у фірмі насилу одиниці… Політика, мій друже, політика… А політика — це завжди брудне діло… такто!.. А вони завжди будуть чистими. Вони робитимуть цю роботу твоїми руками… моїми, Мурата… А певно: на дідька їм ця величезна, розвалена держава з її непередбачуваністю! Легше… — МурМур знову посміхнувся, — … легше виїхати на шиях демократів і такихот, як ти… та й створить хоч і маленьку, зате свою державу…»

Я глипнув на годинника. Часу було обмаль. І з Крижинським треба було кінчати. Він ще не встиг виїхати з лісу, і я сподівався перехопити його на середхресті. Він мусить заплатити. За всіх. За все. Заплатити кров'ю. Стражданнями. Життям… дідько його узяв би! Просто такий час настав: тоді був один час, а тепер другий, і зветься він — час розплати. Вони всі мусять заплатити. Поки вони не заплатять, ніякої свободи не буде. Безкровна революція… хаха! Не смішіть мене, панове. Не буває таких революцій. Свободи без крові не буває. Держави без насильства не буває теж. І поки ми не скараємо їх — на горло! без пощади! так, як вони карали нас! — доти не буде нічого.

Вони кричали: ідейність. Кричали: партійність. Кричали: ми — найкращі в світі, найпрогресивніші і несемо передову ідеологію. А я цю ідеологію ненавидів з дитинства. Я на дух її не переносив. Слово «колектив» я чути не міг, а од червоного галстука мене простотаки нудило. Певне, цьому навчив мене дід. Поки батька кидали по всенькій області, призначаючи то головою райспоживспілки, то директором радгоспу, а то якимсь секретарем у райкомі, — я жив у діда. Він вчив мене козацьких пісень, ми пасли теличку біля церкви на вигоні, й мені, малому, дід розказував: як воював він у Махна і як розганяли вони продзагонівців; як після перекопської операції більшовики оточили їх і вирізали селянську армію впень; як бродила по селу партійнокомсомольська наволоч і куркулила людей, викидаючи їх на сніг з малими дітьми; як вигибало село в тридцять третім; як у кагатах на цвинтарі людей закопували живцем; як зайшов він було до тої Вовчиці, — а вона зарізала свою Ганю і ноги в печі смалить…

Дід ненавидів більшовиків. Він казав на них: вовкулаки. Казав: песиголовці. Казав: хвашисти. Коли я вернувся з полону, дід вже давно помер. Я поїхав у село, де минуло всеньке моє дитинство, й побачив: церкву розвалили, старий цвинтар розгорнули бульдозером, на тім місці тепер бовваніють якісь коробки з цегли й бетону… Село стало іншим. Можна було навіть сказати, що воно вимерло. Ніщо й не нагадувало про ту велику епоху, остатній подих котрої я ще встиг ухопить. Я пішов на цвинтар, довго сидів коло могили й балакав з дідом, оповідаючи йому, де я був і що робив усі ці страшні роки… Дід зрозумів би мене. Ми з ним були одного духу й гарту. Він виховав мене й зробив таким, яким я є. Може, тому й ненавиділи мене скрізь, де б я не бував. Певне, через те й цькували з такою несосвітенною люттю… як цькує недобитого вовка зграя псів, котрі забулися, що таке свобода! Господь за свідка: я не чіпав їх. Я навіть не сповідував якоїсь ідеології, котра була б ворожа їхній. Я просто жив як мені жилося і говорив тільки те, що думав. Не знаю, чому надовкіл мене завжди утворювалася мертва зона, — немов круг чоловіка, хворого на лепру, або пранці, або ще яку чорну заразу. Ну а коли ти перебуваєш у такій ізоляції, то середовище так чи йнак, а виштовхне тебе… хоч яким робом, хоч яким способом, — а врешті виштовхує! Як виштовхнувтаки оцей голошиїй чоловік з головою грифа… Й мене аж занудило… аж млосно мені зробилося, коли я відчув затхле повітря отої кімнатки, де засідало їхнє комсбюро, і побачив тьмаву жовту лампочку під стелею і лице того спортивного молодика з холодними сталевими очима… Я сидів коло нього, одгавкавшись у черговий раз од тої собачої тічки, втомлений цим абсурдом і цим безглуздим, невеселим життям. Лють ще кипіла в мені. Покидьки, прошепотів я, стискуючи кулаки… які ж покидьки ви усі!.. Він почув. Лице його обернулось до мене, — породисте лице арійського типу, як дві краплі води схоже на образ Вальтера Шелленберга, принаймі такий, яким його зробили в телесеріялах. «Слышь, парень… — сказав він ледве чутно. — Ты… это… не очень! Вот выйдем после бюро, тогда и поговорим… ладно?» Я замовк. Більш я не промовив і слова. Коли через півгодини всі висипали у коридор, мене взяла за лікоть якась тверда рука і розвернула на сто вісімдесят градусів. «Ну, что, чувак, будем базарить?!» — Молодик раптом потяг мене за барки й трусонув як грушу. І це було все. Це було все. Далі все було як вві сні… Я блискавично крутонув його довкола себе, а тоді підняв і, розмахнувшись, всадив головою у плювальницю.

Форд ішов просто на мене. Я вихопився на середхрестя, випередивши його на якісь секунди, — а в наступний мент з-за повороту, де росли кудлаті чорні ялини, викотився й він — з ревом і гарканням, порскаючи їдким чадом. Він так і не встиг ухилитися. Він не здужав одійти навіть до осьової, — я вже розвертався на середхресті, а через двітри секунди виїхав на зустрічну смугу й, додавши ходу, пішов йому наперестріч.

Ми зіткнулися радіатор в радіатор. Удар струсонув мене од підошов аж до самісінького тім”я, тупим, нудотним болем віддавшись на місці останньої травми. Крижинський кинув було кермо, тоді спробував вистрибнути з машини, а затим з переляку дав задній хід, — і я попхав його по шосе чим далі, то більш і більш додаючи газу, аж старезні муштаті ялини герелицею стали тікати назад. Час од часу я скидав газу, одриваючись од темновишневого форда, а тоді наганяв його й на повному ходу стусав бампером. Після кожного удару чоловік у форді підстрибував, як лялька. Лобове шкло зразу трісло, а далі й розсипалося геть. Грюкання зіллялося в безперервну канонаду, якесь гостре, болюче світло раз за разом спалахувало мені в голові, аж врешті я осліп од того й оглух… і тільки безум не давав мені змилити із дороги, один шал пхав і пхав мене уперед, каламутячи осад померлих згадок і мрій, які темною хмарою підіймалися з моєї пам'яті…

— На якій платформі ви стоїте? Яку ідеологію сповідуєте… ану відповідайте… Відповідайте негайно ж! Та ми вас просто зімнемо… Не ставайте нам на дорозі, бо все життя будете каятися… Не дозволимо! Не допустимо!.. — Очі, які горять, мов у вовків, чорні діри ротів, здоровезні, вгодовані пики, що так і дихають чесністю, пильністю й принциповістю… — «Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою і правду цю освячуєм… своїми партбілетами!» — Юна комсомолочка, типова українка… з червоними щічками, карими оченятами й медовою посмішкою на вустах: — О, постать дуже оригінальна! Органічно не може терпіти ідеї колективізму… ненавидить партійну ідеологію… Опинившись по той бік барикад… Відщепенці нам не потрібні! Яка з ним ще може бути розмова? Вирвати цей бур'ян з корінням!..

А мерці в кагатах обертають до мене голови, і якесь прикре світло ллється на них згори, і вони щось балакають до мене, та слів їх не чути… аж кидаєшся зі сну, облитий зимним потом, і бачиш, як у вікна дідової хати цідиться убогий досвіток… — Про нас партія подбала — кадри в село послала… Приїхало гепеу — гонить людей в кропиву. Спасибі Іллічу — в нас їсти досхочу… Ленін і Троцький забрали хліб сиротський. Партії голос — це вугілля і колос… А на хаті серп і молот — а у хаті смерть та голод… — Як, ви не знаєте?! Та він же в тюрмі сидить… еге, і давно вже! Гарного, гарного ви синочка виховали, нічого не скажеш… А певно що посадили — бо ІНФОРМАЦІЮ американським кореспондентам передавав… Он і по телевізору показували: ведуть у бранзулєтах, а кругом міліціїї… та все з говчарками, та з ножами, та з пістолетами! Ні, сама не бачила… бачитьто не бачила, — але ж люди балакають… — Комуністична партія Радянського Союзу — це розум, честь і совість нашої епохи. Крім неї, в нас нема і не може бути жодної політичної партії, яка б враховувала інтереси й особливості усіх існуючих у нас класів і соціальних груп… — А ти не дуже… не дуже тут! А то в нас інші методи знайдуться, — з тобою як

Вы читаете Я, зомбі
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

2

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×