— Оскар із Барабашем… нас чекають! — я ще раз посміхнувся. — Да не вспапашивайся ты, братан!
З того кінця коридору вже бігло двоє одморозків у спортивних костюмах.
— Шо нада? — поспитався височенний зарізяка, тримаючи руку на ложі короткоствольного акса, що висів у нього на плечі.
— Домовлялися, кажуть! — невпевнено буркнув драб. Тоді перевів погляд на нас. — Як ви сказали?..
Я повторив.
— Нічого не знаємо! — ще дужче насторожився зарізяка. — Ви од кого?
— Самі від себе! — не втерпів Барабаш. — Послухай, браток…
— Чекай, чекай… — кремезний ошелепок із розплесканим носом придивився до мене уважніш і раптом криво посміхнувся. — Ах ти ж сука!..
— Це ти мені? — поцікавивсь я, розглядаючи його з ніг до голови.
— Не… еще киздит, слышь! — сказав ошелепок зарізяці з автоматом. Тоді знову подививсь на мене. — Сам, значит, пришел… ну падла, блин! Ты, мразь, хоть помнишь меня, нет?
Зарізяка поворухнувся, і його пальці ковзнули по ложу автомата, лягаючи на спускову скобу; блискавично розвернувшись, я щосили вгатив його подвійним дзукі, — в щелепу й водночас під дихало; тут- таки поруч коротко хекнув Барабаш, і ошелепок, гупнувши потилицею об стіну, наче мішок посунувся додолу.
— Без подлянок! — я крутонув охоронцеві руку за спину й висмикнув з-за пояса берету. — Все будет о' кей, понял?
Зарізяка лежав горізнач під стіною й некоординовано дриґав руками й ногами. Барабаш байдуже глипнув на нього й, сплюнувши, застромив руки в кишені.
— Далі?
— Хріновина якась вийшла! — стенув я плечима. Й до охоронця: — Де Хобот?
— Тут… розминається! — драб нітрохи не злякався й тримався, треба сказати, з гідністю. — До хріна берете на себе, ясно? Вам звідси не вийти!
Я поплескав його по плечу.
— Ми й не збираємося звідси виходити, братухо! Веди нас до Хобота.
— Тільки правильно веди, — устряв Барабаш, — а то заріжемо!
Драбуга промовчав. Ми пройшли коридором і, звернувши, опинилися перед дверима тренувальної зали. Я жестом звелів охоронцеві заходити першим. Він штовхнув двері, і я відчув, як напружилися м'язи його передпліччя під моєю долонею.
— Атас! — заволав він скільки було сили.
Людей в залі було небагацько. Двоє харцизяк, які працювали в спаринґу, так і заклякли з піднятими руками. Якийсь йолоп завис на тренажері й дивився на нас, витріщивши очі. Перед маківарою стояв Хобот, і видно було, як на його чолі виступають краплі поту. — Вольно… вольно! — сказав я, помахавши рукою. Якусь мить Хобот дивився на нас, потім спересердя стусонув маківару кулаком і вилаявся.
— Эт че за приколы?!
— Непонятка вышла! — я дико посміхнувся й поклепав драбугу по плечу. — Бойцы у тебя нервные, братан… пришлось подлечить!
— Не понял?
— Отдыхают ребята, расслабляются! — пояснив Барабаш. — Слабительное получили, въезжаешь?
— Капли Береша, блин! — сказав я — і заіржав, і той регіт гучно й моторошно пішов гуляти під склепінням тренувальної зали.
Хобот допитливо глянув на охоронця.
— В отключке! — понуро буркнув той.
— Оба, что ли?
— Ну!
— А че за дела?..
— Котик бочку начал катить… ну, фуфло погнал!
— Кому?
— Во!.. — драбуга показав на мене.
— Ну и?
— Вырубили обоих… я и глазом не моргнул!
Один із бійців, які працювали в спаринґу, підійшов ближче, і я побачив, що це Групіровка.
— Эт хреновина какая-то, бригадир! Я же его знаю. от нехрен делать он мочить не станет, не тот уровень! — і до мене: — Че там за базар?
Я знову дико посміхнувся.
— Че да че… гнилой базар, вот че! — тоді глянув на Хобота. — Слышь, бригадир, ты уж сам разбирайся… а мы пока переоденемся! Где тут у вас?..
— Проведи, — звелів Хобот одному з бійців. І до Групі-ровки: — Ну-ка тащи этого Котика сюда!
Ми пройшли в роздягальню.
— Пістолет? — поспитався Барабаш, стягуючи светра.
— Відбій! — буркнув я. — Все йде як по нотах.
— Ти думаєш?..
— Ми з тобою — типові одморозки! — пояснив я йому. — Таких поважають. Ще запитання?
— У матросов нет вопросов! — з готовністю відрапортував Барабаш.
До роздягальні зазирнув Групіровка.
— Готові? — поспитався він. І коли ми вийшли у коридор, покрутив головою: — Ну цей Котик і йолоп… сам нарвався!
— Живий? — поспитавсь я.
— Обоє живі, — він одчинив двері, пропускаючи нас у залу. — Ось вони, голубчики…
Височенний зарізяка сидів на лавці. Він усе не міг отямитися після подвійного дзукі й тряс головою, намагаючись поставити свої бідолашні мізки на місце. Кремезний ошелепок стояв під стіною і щось доводив Хоботові, розмахуючи руками.
— Хуйня-муйня? — дико посміхаючись, поспитав я. — Базар-вокзал?
Хобот подивився на мене зизом, і я втямив, що надто увійшов у свою ролю.
— Ну, — сказав ошелепок, уникаючи мого погляду, — короче, замочил он троих в сопровождении… потом, блин, прострелил колеса нашей тачке и, короче, забрал бабки!
— Как это — забрал? — не втямив Хобот.
— Ну, Леху маканул с ходу, он ведь за рулем был, — а я, короче…
— Ну-ну?
— Ну, а я ушел, конечно… что же голову подставлять!
Я знову посміхнувся, від усієї душі сподіваючись, що лице моє при цьому робиться тупе, мов коліно. Ошелепок був єдиною душею, котра вціліла, з угруповання Лупанова. «Тартар» свого часу довго полював на цю бригаду, аж врешті я розстріляв пахана із засідки та ще й забрав цілий дипломат грошви з його джипа.
— Оно-то, конечно… потому шо шо ж! — я глянув на ошелепка й із задоволенням побачив, як він зблід. — На хрена же голову подставлять… голова ведь одна, а не две!
Хобот обернувся до мене.
— Ты что-то имеешь к нему?
Я покрутив головою, намагаючись зберігати тупий вираз обличчя.
— Он свое получил, бригадир! Ни хрена не имею.
— Лучше будет, — устряв зненацька Барабаш, — если ты уберешь его, на хрен… чтоб не портил настроение!
Ошелепок нічого не казав. Зарізяка сидів і тряс головою, і я мимохіть подумав, що в нього, напевне, струс мозку.
