— Змилуйся, Надир—бею!
І знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба:
— Змилуйся!
Надир—бей мовчав.
Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир—бей мовчав.
Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.
— Що таке?
— Упала з мула Софія. Зомліла…
Натовп знов заворушився, люди стали лізти один на одного, аби зиркнути наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти.
— Дали водички… Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить між головами побачив мімар Муса обличчя Софії. Тепер на ньому був жах і відчай.
— Ст—т–ань м—мусульманином, С—спиридоне! — немов підштовхнутий кимось, закричав Муса і здивувався, що він так уміє гучно кричати. — Тоді т—тебе п—помилують.
І натовп заходився скандувати, забувши про Надир—бея.
— Стань му—суль—ма—нином! Стань му—сульма—ни—ном! І тут Надир—бей підняв руку вгору. Натовп, що розкипів—ся, знову поволі вщух.
— Що він говорить?
— Цс—с! Нічого не говорить! Надир—бей нарешті сказав:
— Не я судив.
Було так тихо, що якби Надир—бей говорив пошепки, й тоді б уся величезна вулиця чула, що він каже.
— Не я її і його судив. Судив суд. Їх присуджено правдиво. Гяур не може кохати дружини мусульманина. За це — обом смерть.
— Він — не гяур! Він буде мусульманином! — гукнув попереду знайомий голос.
— Якщо він погодиться стати мусульманином, тоді я проситиму суд помилувати їх, — у моторошній, але враз потеплілій тиші залунали слова Надир—бея.
Тиша. Тиша. Тиша.
— Ну?! — мов вибухнув натовп.
І знов — тиша. І в тій тиші почулося крізь ридання:
— Ні! Ніколи!
І знов загуло, завирувало, зашуміло, заколобродило натовписько народу. Мімар Муса щосили відбивався від тіл, що валились на нього, вже давно тремтіли коліна й кололо в животі. Нарешті його притисли до стіни. Тепер було трохи легше стояти. Він трохи постояв біля стіни, а потім щось відірвало його — і він, уже нічого не бачачи й не чуючи, а тільки обливаючись потом, сунув разом з усіма.
Юрбу наче хтось перемішував величезними кулаками — вона шуміла, булькала, лилася, повзла, мчала… Муса відчув, що його ноги відірвалися від землі, що його несуть, самі того не помічаючи, люди ззаду й спереду, і він уже не міг розібрати, скільки часу перебуває в цьому ревищі, куди й навіщо несе його якась сила…
Він очутився аж біля Піщаних воріт, коли натовп його раптом викинув із себе біля підніжжя шибениці.
І знову натовп став кричати:
— Стань мусульманином! Стань мусульманином!
— І — тиша. Ну? Ну? Говори ж!
— Ні! — закрутив Спиридон головою.
І юрба знову почала кричати—благати:
— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!
Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І почув Муса, як Софія сказала тихо, по—грецькому:
— Заради мене. Я хочу жити.
Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта:
— Ні! Ні! Ні!!!
Тоді кат підійшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв'язавши руки, став здирати сорочку.
— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софія не кричала, а шепотіла, приклавши кулачки до скронь. І чорне волосся закрило їй обличчя, мов саван.
— Будь проклятий! Будь проклятий!
Кат узяв Спиридона за руку й за ногу і, мов дитину, поніс на ешафот.
Юрба мовчала. Тоді Муса гукнув, сам тремтячи всім тілом:
— С—спиридоне! В—врятуй її й с—себе! С—стань м—мусульманином!
Кат підняв Спиридона вгору.
— Іс—с–скаріот! — прошипів Спиридон. І тут же:
— А—а–а!
Кат уже опустив руки, Спиридон висів на гаку, і червона кров, немов хто сипонув коралів, закапала на дощаний настил ешафоту.
Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софію…
— А—а–а—а!
«Іскаріот… Іскаріот… Іскаріот… Ні, ні, я нікого не продав…»
— А—а–а—а!
О, хоч би не чути цього крику… Хоч би не чути… хоч би не чути…
І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
про те, як несподівано здійснюються деякі мрії
Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафі, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона ніби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижні заморські країни.
Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало потужні пасма стигло—рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті башти Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у замт,[152] — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море. І панові Адамкові здавалося, що він у казці.
А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла, ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.
Усе на ній було рожеве — і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонюні, мов соломинки, весельця, які пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані божою силою, опускалися у воду й підіймалися з неї, на мить виблискуючи червоно—сліпуче, — що панові Адамкові аж хотілося щось проспівати в такт цим легеньким, просто—таки ефірним рухам…
Йому закортіло якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і пливти—пливти по цьому живо—рожевому морю до незнаних світів, які відкрив колись Христофор Колумб…
Єзус Марія, чи ж думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море, а панові Станіславу Сулятицькому загнав би кулю в самісіньке серце, і того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо він за всі свої підлості заслужив смерть на палі або ж на гаку…
Страшний біль пронизав усе тіло, і думки розлетілися, мов наполохані птахи. Забрязкало залізо…
