– Людина звір. Взагалі, точно, звірюка - вона винахідлива, - сказав напарник. - Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.
– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися? Нічим. Мама померла. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там кому збрело в голову? У?
– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, - помічник переконливо покрутив плечима.
– Якого царя? - знизивши до жартівливого вереску голос, запитав лейтенант.
– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.
– Не треба. Для чого нам підарок з президентської свити? Ми роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, - лейтенант міцно стиснув кулак, крутнув уявну голову. - Прийде час, - простягнув руку, вихопив різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався, переступаючи з носків на п’яти. - Лейтенант засміявся і відкрив вікно. Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте небо, як тільки після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.
– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?
– Ага, - сказав лейтенант. - Облиш.
– Знаєш, - не слухаючи його, зиркаючи на місто, зголоднілим до світла поглядом продовжував говорити напарник, - є така ящірка - василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.
– Х-м-м. Правда? І то не мало. Так кажеш василіск? Щось знайоме. Ага, василіск у Біблії - один з демонів. Дивно. Але влучно помітив. Тобі не здається...
– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію запевнити, це впливає на мою працездатність, - напарник швидко порився у пачці, дістав сигарету.
– Т-а-ак, - лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу. - Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.
Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.
– Правда, що його батько відкантував по таборах? - запитав він.
– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, - лейтенант осікся. - Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?
– І то правда.
У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна голова покачувалася в такт розмові, і, видно з усього, помічник був задоволений. Він поклав слухавку і подивився переможно на лейтенанта.
– Ну, чого витріщився?
– Чудесно. Дзвонив Стас...
– Це той, що командує жмурами?
– Ага.
– І що йому?
– Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту з ока на око. Здається, він наляканий.
– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.
– Ага.
– Щось-таки є в цій історії, паскудне, гниле, чарівне, - лейтенант клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт, надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути. - Ти, часом, не знав маман?
– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам? Мертві мовчать, і міцно мовчать, сам розумієш, - напарник натягнув шкіряну куртку-танкер, і лейтенант трошки гидливо поморщився, але, швидше, за звичкою.
– Хорошо. Збираємося.
Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася весна. Небо було пустим, наче відразу, в одну мить, втратило колір. Але сонячно. І ця пустота передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли в горбату 'Мазду', напарник за кермо, а лейтенант збоку. Обидва мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і потягнулося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні відкрилися раптово, і звідти сунули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.
– Да, світ модернізується, - сказав напарник.
– Да, як парова праска, - лейтенант повернув голову за попами, що розсідалися в іномарки. - А в голові як було, так і є - одне гівно.
– У кого?
– У них, - спокійно сказав лейтенант.
– Ну, ти даєш, - напарник захитав головою. - І не боїшся.
– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де лишилося більше віри - там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?
– По-моєму, тут, - і напарник натиснув на газ. - У нас сьогодні прямо-таки богословський день.
– Ага, - позіхнув лейтенант, показуючи, що його більше нічого не цікавить. - Блядь, люблю Печерськ. Дід усе життя прожив на Подолі, я на Шулявці. Все життя мріяв про Печерськ.
– Хи-хи, - по складах виговорив напарник і покотив по печерських Липках. - Тішняк. Тиша. Просто благодать для засранців, - і спохмурнів: - Блядь, а вони теж до церкви ходять.
– В’яжи цю тему. Не по роботі наша тема, - хмурніючи, сказав лейтенант. - Щось не подобається все це мені. Зовсім. Крутиться на язиці, а в голові якась каша.
І тут в обох у голові потемніло, але якась реальна це була темрява, наче обох, разом з горбатою 'Маздою', втягнуло у широкий чорний розтруб і вони повільно пливли там, як два космонавти. Потім вони обидва побачили наприкінці малиновий ніжний вогник, і погляди потягнулися за тим вогником. 'Мазду' трухнуло, вони відкрили очі й побачили за вікнами нудний зимовий пейзаж печерських Липок.
– Що це було?
– А хрін його знає. Говорив тобі, щоб тримав язик за зубами, - з досадою проговорив лейтенант. - Стас десь тут живе?
– Ага. А то я думаю, де тут морг?
– Є і морг.
– Ага. Стас нас запрошував не туди, а до себе, - сказав напарник.
– Не краще. У нього кагал дітей, смердить так, наче прорвало каналізацію, - чмихнув лейтенант.
– А ще Печерськ...
– Головне, опинитися в хорошому місці у хороший час. Дай сига-рету, - лейтенант відчув, як на нього навалюється втома. - Чорт, напевне потепліє. Стріляє у потилицю.
– Скоро будемо. У Стаса завжди є спирт.
– І зла баба, - хихикнув лейтенант.
Напарник вивів 'Мазду' на стоянку, приклацуючи язиком, роз-глядаючи круті хамери.
– Американці воюють на таких.
– А у нас що, не війна? Тиха війна, що заганяє десятки в день. Хіба говорити тобі про це... Чорт! Що за день сьогодні такий, що ми несемо всіляку фігню, - лейтенант вискочив з 'Мазди' майже на ходу.
Це був старий дім, яких майже не збереглося у Києві, дім з букетами запахів та звуків. Підлога порипувала від кроків, і лише голоси дітей нагадували, що ви знаходитесь у нинішньому часі. Подібні будинки кишать, як трухле дерево, паразитами химерних спогадів, котрих зовсім неможливо позбутися. Лейтенанту робилося паскудно від однієї думки, що світ пролітає біля нього з швидкістю кришталевої кулі, яка ро- зіб’ється об стіни, об конечну станцію його життя. Він відчував себе королем всього світу на хвилину, відділений від старості і життя. Нікчемна дружина, золотушний син, якого тяжко було назвати сином. І все,
