– Чесно кажучи, то я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви і вам подібні сиділи, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, - як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, - лейтенант помахав недбало складеними паперами.
– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, - майор голосно видихнув.
– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?
– Не ваше діло.
– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.
Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому і насправді було начхати, кого любив його син, а кого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.
– Задоволення - одна з недоступних речей у цьому світі, - говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним впевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки:
– Це, як з жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого... Агов, Костю, принеси нам доказ... - Знову звернувся через плече до майора: - У вас гаразд з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.
– Саме так, - підтвердив майор.
– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу з усіх сторін. Ну, як би точніше... Жив-був чоловік. Помер. А потім виявилося, що його життя було нікудишнім. Розумієте? Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. - Лейтенант зупинився, відкрив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: 'Після вас'.
Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант від-смикнув занавіску, щось гмикнувши про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.
– Що ви тут робите? - запитала жінка, яка увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.
Її обличчя по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, - вилицювате видовжене обличчя, зі впалими щоками. Здавалося, що з її очей летять іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта.
– Семен, що ти тут робиш? - повторила жінка низьким грудним голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.
– Нам треба, Марі, доказ, - сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. - Я послав Костю за ним.
– Костя блює в кульок.
– Аби не на підлогу, - буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.
– Це не тут. Ідіть за мною.
І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.
– Що, смердить? - запитав лейтенант.
– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.
Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.
– Що це? Що це? Що це? - повторював він.
– Витягни і покажи йому, - сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.
– Сам витягай, - Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом. - У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.
– Чорт. Витягни і покажи, - натиснув лейтенант.
Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.
– Що це? - вже спокійно перепитав майор.
– Не що, а хто, - прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.
– Це нагадує мені руку мого сина, - сказав майор.
– Добре, - лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка. - Лишилося дізнатися, де у нас решта.
– Це вам треба дізнаватися, а не мені, - майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.
– Вам байдужа доля вашого сина, - заговорив капітан.
– А ви що, мораліст? - майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.
– Коли ви востаннє його бачили?
– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.
– Він був тут. Це помешкання вам знайоме? - лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.
– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.
– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, - лейтенант взяв папери і полистав. - Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.
– Не моє діло, чим займається син.
– А може, займався? Хто знає, - позіхнув напарник.
– Дивно якось у вас все виходить, майоре, - потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.
Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?
Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:
– Щось трапилося?
– Вони найшли руку Руслана.
– Оце тобі. А де сам Руслан?
– Маю надію, що живий, - сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.
– Куди їдемо?
– До Магріба.
– В пітушатню?
– Саме туди.
Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи
